Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

передусім через єретиків, котрі все сміливіше від справжньої віри відступають, блюзнірствують, кривдячи Матір Бога нашого, котра від таких неподобств у справжню тугу впасти могла б.

      – Правду кажете, – хором озвалися лицарі, – дисиденти першими пристали до ворогів, і хто зна, чи не самі їх привели?!

      – Exemplum великий литовський гетьман!

      – Але що в цьому воєводстві, де я є реґіментарем, також єретиків достатньо, як у Тикоцині, так і в інших містах, тому для набуття на початок Божого благословення для нашої місії треба видати універсал, аби хто в помилках живе, має три дні, щоб навернутися, а в тих, хто цього не зробить, маєтки конфіскувати на користь скарбу військового.

      Лицарі здивовано перезирнулися. Знали, що не бракує панові Заглобi клепки в голові і знається він на фортелях, але не припускали, щоб пан Заглоба був таким діячем і так досконало вмів публічні справи чинити.

      – І ви ще питаєте, – промовив тріумфуючи пан Заглоба, – звідки я візьму грошей на військо?.. А конфіскації? А всі багатства Радзивілла, які таким чином перейдуть у власність війська?

      – Та чи буде закон по нашому боці? – засумнівався пан Володийовський.

      – Зараз такі часи, що хто має шаблю, той і закон! А яке право мають шведи й усі ці вороги, які на теренах Речі Посполитої нишпорять?

      – І то правда! – погодився пан Міхал.

      – І цього не досить! – розпалився пан Заглоба. – Другий універсал буде стосуватися шляхти Підляськогo воєводства і цих земель у сусідніх воєводствах, які ще не окуповані, щоб до посполитого рушення ставали. Шляхта має челядь озброїти, щоб нам піхоти не бракувало. Знаю, що не один би радий піти, але за якимось указом і за якимось урядом роззирається. Тож будуть мати й уряд, і універсали.

      – У вас і справді стільки ж розуму, скільки у великого коронного канцлера! – вигукнув пан Володийовський.

      – Меду, пане Міхале!.. Третє послання вишлю до Хованськогo, щоб забирався під три чорти, бо його з усіх міст і замків викуримо. Щоправда, вони тепер стоять у Литві спокійно і замків не чіпають, але козаки Золотаренка грабують, загонами по тисячі і дві їздять. Нехай їх вгамує, бо інакше ми ними займемося.

      – Звісно ж, ми могли б це зробити, – погодився Ян Скшетуський, – та й військо не буде застоюватися.

      – Міркую я над цим і тому до Волковиська сьогодні нові роз’їзди пошлю, але et haec facienda, et haec non omittenda21. Четверте послання хочу надіслати нашому королеві, гідному панові, щоб його в смутку втішити, що є ще такі, хто його не покинув, що є серця і шаблі, готові на його поклик. Нехай на чужині має хоч таку втіху наш батько, наш улюблений пан, наша кров ягеллонськa, що поневірятися мусить. Ось так.

      Тут пан Заглоба поперхнувся, бо вже добряче хильнув, і врешті заридав жалісливо над королівською долею, а пан Міхал зараз же взявся йому вторити, дещо тонше, а пан Рендзян шморгав носом або вдавав, що ридає. Оперли пани Скшетуські голови на свої руки і сиділи мовчки.

      Тиша тривала якийсь час, аж ураз пан Заглоба розізлився.

      – Що мені там електор! – крикнув він. – Якщо уклав

21

Et haec facienda, et haec non omittenda (лат.) – це зробити треба, а про інше й не згадувати.