Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

жорстокості. Про те, що пан Володийовський, пани Скшетуські та пан Заглоба життям завдячували пану Анджею, Юзва не знав, натомість розповідав те, що сталося в Білевичaх:

      – Схопив наш полковник цього зрадника в Білевичaх, як лисицю в ямі, й одразу ж наказав його на смерть провадити. Я вів його сам із великою радістю, що його Божа рука досягла, і щоразу йому ліхтарем в очі світив, щоб побачити, чи там розкаяння не з’явиться. Але ж ні! Йшов сміливо, не зважаючи, що перед судом Божим постане. Така вже його закореніла природа. А коли йому нарадив, аби хоча б перехрестився, то мені сказав: «Стули пельку, пахолку, не твоя справа!» Ми поставили його за селом, під грушею, й я уже вимовляв команду, коли пан Заглоба, котрий ішов із нами, наказав виродка обшукати, чи якихось паперів при собі не має. І там виявили лист. Пан Заглоба попросив: «Посвітіть» й узявся до читання. Заледве почав читати, й як схопиться за голову: «Ісусе, Маріє! Давайте його знову до двору!» Сам скочив на коня і помчав, а ми його відвели сподіваючись, що його накажуть ще припекти перед смертю, щоб язика розв’язати. Але де там! Відпустили зрадника на волю. Не мій розум дізнаватися, що вони там вичитали, але я б його не відпустив.

      – А що ж у цьому листі було? – зацікавився орендар із Вонсоші.

      – Не знаю, що там було. Але видається мені, що мусили бути ще різні офіцери в руках князя воєводи, котрих відразу наказав би розстріляти, якби йому пана Кміцицa стратили. До того ж, може, наш полковник і сліз панни Білевичівни пожалів, бо вона знепритомніла, що заледве змогли її до тями привести. У будь-якому разі, не смію я казати, але погано сталося, бо цей чоловік чимало лихого накоїв, чого б навіть сам Люципер не посоромився. Вся Литва від нього плаче, а скільки вдів, скільки сиріт, скільки бідноти на нього нарікає, лише Богові відомо! Хто його вб’є, матиме заслугу на небі і перед людьми, ніби скаженого собаку вбив!

      Тут розмова знову перейшла на пана Володийовськогo, на панів Скшетуських і на хоругви, що стоять на Підляшші.

      – З провіантом важко, – розповідав пан Бутрим, – бо маєтки князя гетьмана вщент уже розібрали, ні людині, ні коневі навіть на зуб у них нічого не знайти, а що є шляхта, то вона убога, по закутках, як у нас у Жемайтії, сидить. Тож вирішили полковники, щоб по сто коней розділитися, і за милю або дві один від одного стояти. Але як прийде зима, не знаю, що буде.

      Пан Анджей, котрий слухав досі терпляче, поки про нього була мова, заворушився тепер і вже рота було відкрив, щоб зі свого темного кута сказати: «То вас гетьман таких поділених поодинці рукою повибирає, як раків зі сака».

      Але в цю мить двері відчинилися і в них постав Сорока, котрого пан Кміциц послав, аби коней у дорогу приготували. Світло з грубки падало на відверто суворе обличчя вахмістра. Юзва Бутрим глянув на нього, дивився довгу хвилину, після цього звернувся до пана Рендзянa:

      – Чи це вашої вельможності чоловік?.. Я його звідкілясь знаю!

      – Ні, – заперечив пан Рендзян, – це шляхта, яка з кіньми на ярмарок їде.

      – А куди ви їдете? – спитав Юзва.

      – В