Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

немає, хто б міг самотужки на коні всидіти!

      – Нічого не розумію?.. Що ви таке торочите?.. Що сталося? – заметушився пан Володийовський.

      – Бо їх сильно побили, – пояснив пан Рендзян.

      – Хто ж їх побив?

      – Пан Кміциц.

      Пани Скшетуські та пан Заглоба аж схопилися з лав, питаючи наперебій:

      – Пан Кміциц? А що ж він там робив?.. Може, вже сам князь гетьман сюди приперся? Нумо! Кажіть негайно, що сталося?

      Але пан Володийовський вийшов тихцем із кімнати, бажаючи, либонь, наочно оцінити розміри поразки та людей оглянути. Тим часом пан Рендзян правив далі:

      – А що тут розповідати, краще зачекати, аж пан Володийовський повернеться, бо це найбільше його справа, і шкода мені рота двічі одне й те ж повторювати.

      – Ви бачили пана Кміцицa особисто? – спитав пан Заглоба.

      – Як вас бачу.

      – І балакали з ним?

      – Як же було не балакати, якщо ми в «Поклику», недалеко звідси, здибалися, я – щоб коням дати перепочинок, а він на нічліг став. Більше години бесідували, бо не було чого іншого робити. Я нарікав на шведів, і він нарікав.

      – На шведів? Він також нарікав? – перепитав пан Скшетуський.

      – Як на бісів, хоч і до них їхав.

      – Багато було війська з ним?

      – Жодного з ним війська не було, лише кілька челядників, правда, озброєних і з такими пиками, що навіть ті, що святих немовлят за наказом Ірода вирізали, гидкіших і відразливіших не мали. Назвався мені дрібним шляхтичем і брехав, що з кіньми на ярмарок їде. Але хоч коней мали кільканадцятьох у табуні, я відразу ж збагнув, що це хтось інший, бо не так конюхи балакають, і дорогий перстень на його руці помітив. Ось цей.

      Тут блиснув пан Рендзян в очі слухачам коштовним каменем, а пан Заглоба ударив себе об поли і зарепетував:

      – То ви його в нього вициганили! Лише цього досить, щоб я впізнав вас, пане Рендзян, навіть на краю світу!

      – Даруйте, ваша шляхетносте, але я не вициганював, бо й я шляхтич, рівний іншим, а не циган, хоч орендою промишляю, поки Всевишній не дасть осісти на своєму. А цей перстень дав мені пан Кміциц на знак того, що все сказане ним правда, а я зараз вам його слова точнісінько перекажу, бо бачиться мені, що тут про шкури наші йдеться.

      – Тобто? – не повірив пан Заглоба.

      Але тут увійшов пан Володийовський, дуже схвильований і від гніву блідий, шапку на стіл швиргонув і вигукнув:

      – Це переходить усі межі! Троє убитих, Юзва Бутрим поранений, ледве дихає!

      – Юзва Бутрим?.. Tа ж у нього ведмежа сила! – здивувався пан Заглоба.

      – Його на моїх очах сам пан Кміциц огрів, – не змовчав пан Рендзян.

      – З мене досить того пана Кміцицa! – нервував пан Володийовський. – Де він тільки не з’явиться, трупи за собою, як мор, залишає. Годі вже! Квит за квит, горло за горло. Але тепер новий рахунок. Людей мені побив, на добрих пахолків напав. Це йому до першого побачення закарбується.

      – Правду кажучи, це не він на них напав, а вони на нього, бо він у найтемніший кут заховався, щоб його