Джерело. Дэн Браун

цим шматком глини віддає шану найдавнішій людській писемності – клинопису.

      Жінка невпевнено зморгнула.

      – Три глибокі борозни посередині, – продовжив Ленґдон, – це слово «риба» ассирійською мовою. Такий знак зветься піктограмою. Якщо придивитися, можна уявити відкритий рот риби, розвернутої праворуч, а також трикутну луску на її тілі.

      Юрба задерла голови й стала знову роздивлятися витвір. – А якщо поглянути туди, – мовив Ленґдон, показуючи на заглибини ліворуч від риби, – то можете помітити, що Едмонд намалював на глині сліди ніг за рибою, щоб показати еволюційний вихід риб на суходіл.

      Гості схвально закивали.

      – Ну й нарешті, – додав Ленґдон, – асиметрична зірочка праворуч – символ, який риба, здається, збирається з’їсти, – це одне з перших відомих історії зображень Бога.

      Жінка з ботоксом звела брови:

      – Риба їсть Бога?

      – Виходить, що так. Це жартівлива версія риби Дарвіна – еволюція пожирає релігію. – Ленґдон злегка знизав плечима, озирнувшись на групу. – Як я вже сказав, розумно придумано.

      Ленґдон пішов, чуючи, як у нього за спиною шепочуться, а Вінстон розсміявся.

      – Чудово, професоре, і дуже влучно! Едмонд би оцінив ваш експромт. Мало хто здатний розшифрувати цей експонат.

      – Ну що ж, – відказав Ленґдон, – це, власне, моя робота.

      – Так, і тепер я розумію, чому містер Кірш просив мене ставитися до вас як до надзвичайного гостя. По суті, він просив мене показати вам дещо, з чим сьогодні не матиме справи більше ніхто із запрошених.

      – Правда? І що ж це?

      – Праворуч від головних вікон – чи бачите відгороджений коридор?

      Ленґдон поглянув праворуч.

      – Так, бачу.

      – Добре. Ідіть за моїми вказівками.

      Ленґдон невпевнено йшов, слухаючи інструкції Вінстона. Дістався входу в коридор, роззирнувся, чи ніхто його не бачить, обережно протиснувся за огорожу і швидко зник у глибині коридору. Тепер, лишивши юрбу гостей позаду, Ленґдон пройшов десять метрів до металевих дверей із кодовим замком.

      – Наберіть на клавіатурі оці шість цифр… – сказав Вінстон.

      Ленґдон набрав за ним код, і двері клацнули.

      – Чудово, професоре, прошу заходити.

      Ленґдон якусь мить постояв, не знаючи, чого чекати. Тоді зібрався з духом і штовхнув двері. За ними була майже повна темрява.

      – Зараз увімкну вам світло, – сказав Вінстон. – Будь ласка, заходьте й зачиніть за собою двері.

      Ленґдон обережно ступив у приміщення, вдивляючись у темряву. Зачинив за собою двері, замок клацнув. Поступово по кутках стало розгорятися м’яке світло, і простір виявився велетенською печерою – вона могла би правити за ангар для реактивних літаків.

      – Понад три тисячі квадратних метрів, – пояснив Вінстон.

      Порівняно з цією залою атріум неспівмірно малів. Світло розгорялось, і Ленґдон розгледів на підлозі групу масивних силуетів – сім чи вісім – щось ніби динозаври, які поночі вийшли пастися.

      – Що це таке переді мною? – спитав Ленґдон.

      – Воно