Вибране. Константинос Кавафіс

докінчив одну лише ідилію,

      Одну-однісіньку, та вже й по всьому.

      Допіру впевнивсь я: які ж високі,

      Круті й високі східці до поезії,

      І хай я видряпавсь на перший східець,

      Та вище зроду вже не піднімуся».

      А Теокрит йому: «Твої слова

      Блюзнірства сповнені і нечестиві.

      Вже тим, що ти стоїш на першім східці,

      Пишатись мусиш і щасливим бути.

      Адже туди зійти не так-то й легко,

      І хто спромігся, той пошани гідний,

      Бо вивищивсь на цей найнижчий східець

      Над посполитий світ, над пересічність.

      Цього не так-то й легко домогтися.

      Слід заслужити право тут стояти

      Громадянином в царині ідей.

      Отож на це спроможеться не кожен,

      Не кожному під силу цей спробунок:

      Там перед суддями ти маєш стати,

      Яких не ошукаєш, не підкупиш.

      Адже сюди зійти не так-то й легко,

      І хто спромігся, той пошани гіден».

1899Переклав Григорій Кочур

      Che fece… il gran rifiuto [8]

      Колись надійде день і багатьом належить

      обрати – «Так!» чи «Ні!». Той, що свідомо

      свій жереб вибрав (– «Так!») ніколи вже додому

      не вернеться. Він розпочав свій шлях. Бентежні

      думки його вже не гнітять, діла чуттям тотожні.

      Той, що свідомо вибір відхилив, теж не шкодує. Навіть,

      як знову запитали б, скаже – «Ні!». Однак як гірко давить

      те «Ні!» («Ні!» правильне) – і так – хвилину кожну!

1901Переклав Андрій Савенко

      Старечі душі

      В тілах прадавніх та спорохнявілих

      сидять собі старечі дýші.

      Бідачки, мов якісь недужі,

      і як же нудяться життям, яке мов термін відбувають.

      А як бояться втратити його, а як його плекають!

      Непослідовні та розгублені

      дýші, сидять собі, смішні й насуплені,

      В прадавніх оболонках потьмянілих.

1901Переклала Надія Гонтар

      Перешкода

      Ми шкодимо богам у кожнім добрім ділі,

      збагнути задум їх божественний безсилі.

      Деметра [9] коло печі добре дбає,

      Фетіда [10] у вогонь кладе своє дитя…

      Та чи ж дамо їм щось довести до пуття?

      Лякає нас вогонь, дим розум застеляє!…

      І все завжди псує дурна жона Келея [11],

      й все зводить нанівець батьківський жах Пелея [12].

1901Переклала Ірина Бетко

      Вікна

      У цих кімнатах тьмяних, де маю

      нудитися щодня, в нестямі скрізь блукаю

      у пошуках вікна. – Якщо воно знайдеться,

      яка душі моїй із того буде втіха! —

      Та марно з дня у день ті вікна я шукаю,

      і як, і де шукать, – не відаю, не знаю.

      Та краще б не знайти, щоб не накоїть лиха.

      Хто знає, що тоді терпіти доведеться.

1903Переклала Ірина Бетко

      Термопіли [13]

      Хвала і шана людям, що в житті

      воздвигли

8

Цитата з «Божественної комедії» Данте, «Пекло», пісня ІІІ, 60: «Che fece per viltade il gran rifiuto» («Хто зрікся, страхопуд, великих справ», пер. Є. Дроб’язка). Випускаючи словосполучення, яке вказує на причину «великої відмови», К. Кавафіс натякає, що фактом є лише сама відмова, а причини її – завжди суб’єктивні, що вони залежать від поглядів та намірів інтерпретатора.

9

Деметра – давньогрецька богиня родючості та хліборобства, центром культу якої було м. Елевсин в Аттиці.

10

Тетида (Фетіда) – німфа, дочка Нерея і Дориди, з якою було пов’язане пророцтво, що народжений нею син стане сильнішим за батька і позбавить його влади.

11

Келей – мітичний володар Елевсіна, що дав притулок богині Деметрі, коли та шукала свою дочку Персефону. Богиня виховувала сина царя, Триптолема (за іншою версією – Демофонта), а вночі, попередньо вкривши чародійним зіллям його тіло, загартовувала хлопчика, кладучи у полум’я домашнього вогнища, що одного разу й побачила дружина Келея, Метаніра.

12

Пелей – володар мірмідонян у Фтії, чоловік Тетиди (Фетіди) та батько Ахіллеса.

13

Поезія «Термопіли» показова щодо реалізації творчого методу поета, введення в текст певних деталей, натяків, незначних трансформацій конструкцій, специфічного слововжитку, що дозволяє по-різному тлумачити смисл. У цій поемі така «своєрідність» (яку дехто вважає помилкою, дехто – хибою поетичної вседозволенності) – у характеристиках спартанців, насамперед, у слові γενναίος («мужній»), що, на думку дослідників, було помилково вжито поетом замість γενναιόδωρος («щедрий», буквально «мужній у дарунках»). Така «помилка», втім, дає змогу поставити під сумнів твердження, що йдеться про «тих» спартанців, і, разом з тим, чи взагалі тут мова про спартанців, а якщо про «тих», то яке до них ставлення поета: він прославляє чи кепкує з них? Оскільки тексти К. Кавафіса мають потужні внутрішні зв’язки, то смисл цього твору варто розглядати в контексті інших поезій «спартанського циклу», наприклад, «…200-го року до Різдва Христового». Ще більше ускладнює завдання інтерпретації прислівник επιτέλους («нарешті»), вжитий у кінці, із семантикою бажаного / сподіваного настання тієї чи іншої дії або стану.