Орлеанська діва. Вольтер

Реймсом обіцяє перемогу.

      Ви бачите цих рицарів ставних,

      Цих зброєносців юних, запальних?

      Усі вони, цвіт рицарства, на сонці

      Виблискують, покірні амазонці.

      У Фонтевро так чоловіча стать

      Примушена жіночій слугувать¹⁸.

      Там жінка вищу владу обіймає,

      Святих отців вона благословляє.

      Агнеса гожа, невеселих днів

      Примушена без милого зазнати,

      Снаги не мала розпач подолати,

      I душу смертний холод їй повив.

      Та друг Бонно, вигадник знаменитий,

      Зумів життя пригасле розбудити.

      Вона розкрила очі чарівні, —

      Навіщо-бо? Щоб сльози лить сумні!

      Тоді, склонивши голову до нього,

      Вона сказала: «Зраджено мене!

      Яку ж тепер король обрав дорогу

      I де його те слово вогняне,

      Яким мені він у коханні клявся,

      З якого пломінь у душі зайнявся?

      Сама ночую в ліжку я своїм,

      А Жанна у військових тих уборах —

      Агнесі більший, ніж британцям, ворог —

      Мене ганьбою криє перед ним!

      Які гидкі – не вмію я й сказати! —

      Тварюки ці, у спідницях солдати¹⁹,

      Що чоловіча сила в них сама,

      А ніжності утрачена принада;

      І чоловікам слави з них нема,

      I красна стать нітрохи їм не рада».

      Це мовивши, Агнеса вся горить,

      Від болю стогне, з гніву аж тремтить,

      Ревнивий зір, як полум’я, палає, —

      Та враз нову їй думку навіває

      Любов, у радах бистра й потайна.

      До Орлеана рушила вона,

      Аліса з нею та Бонно мостивий, —

      I от до корчми випадок щасливий

      Приводить їх, де Жанна спочива,

      Стомилось-бо і тіло й голова.

      Агнеса жде, щоб ніч усіх приспала;

      Тимчасом з хитрих розпитів дознала,

      Де Жанна спить, – і в темряві нічній

      Туди крадеться, одяг військовий

      З Шандосовими надіва штанами

      З залізними міцними тилягами,[63]

      Що ковано їх зовсім не для дами.

      Як зброя та на плечі їй злягла, —

      Вона б упала, бідненька, була…

      Бонно правиця тут їй помогла.

      Тоді Агнеса тихими словами

      Промовила: «Амуре, пане мій,

      Дай сил мені тяжку носити зброю,

      Щоб я збудила постаттю такою

      Любов і жаль в душі його ясній.

      Мій милий хоче дівчини-героя, —

      Нехай же втішу, звеселю його я!

      Піду за ним і буду попліч з ним

      За нього в бої битися страшнім.

      Коли на нього зловорожі сили

      Списи підіймуть і летючі стріли,

      Нехай мене прошиють вістря їх,

      Щоб я умерла, він щоб жити міг,

      Щоб у хвилину темного конання

      Зомліла я від щастя, від кохання».

      Бонно цих слів уважно наслухав

      І їй меча та списа подавав, —

      А Карл тоді близенько пробував.

      Агнеса захотіла тої ж ночі

      Коханого побачить милі очі.

      Тож, повна нестриманної жаги,

      Сіда вона, зігнувшись

63

Тиляги – лати, панцир.