На березі океану. Два покоління, дві історії, вічна любов. Дарья Мороз

ні слова він бере ложку та починає їсти кашу… при цьому кривляючись та закатуючи очі до гори. Старі люди такі смішні. Як діти.

      Я виходжу та йду до наступної кімнати. В ній проживає дві сестри близнючки Мая та Марта. Їм теж десь за сімдесят. Але вони дуже цікаві, незвичайні та веселі… Вони кожного ранку прокидаються о 5:00,чипуряться, фарбуються, гарно одягаються і Марта (це молодша систра),на питання навіщо вони це роблять відповідає одне і теж:,, -Якщо наші кохані прийдуть за нами, ми з систрою повині бути гарні!,,.Їхні чоловіки померли багато років тому, в різницю у декілька років.

      Я проходжу до кімнати, та одразу направляюсь щоб викинути засохші троянди та поставити свіжі.

      – Доброго ранку доня! -промовляє Марта.

      – Як твої справи? -доповнює Мая.

      – Все добре дякую. Ви як завжди, дуже гарні! – вічливо промовляю я. Але чомусь в цю хвилину завмираю, я чую голос Джека на коридорі. Не можу зрозуміти що він там бубонить. Він постійно чимось незадоволений… грубий. І взагалі, мені все одно на нього.

      – …мила… -тихий, далекий голос. – мила!!!!! -я різко повертаю голову до бабусь.

      – вибачте…?

      – мила, ти застигла, щось трапилось?

      – та ні, вибачте.

      – Так ось Джек, ти можеш не хвилюватись… – до нас в кімнату заходить директор пансіонату міс Герда, вона висока, статура у неї дещо нежіночна, широковаті плечі, неодружена, має трохи зайву вагу але раніше вона мені подобалась, тепер ні… – твоїх бабусю й дідуся доглядатимуть найкращі спеціалісти, а також наглядатиме періодично Ела. Доречі, доброго ранку всім!

      – …чому це я??? -різко промовляю я сама того не очікуючи. Я вже доглядаю за чотирма.

      – Бачите ось про це я Вам і казав. Ніякого розуміння та відповідальності! -промовляє Джек.

      – Хочу Вас запевнити, що все буде добре! Ну, що ж Джек, я мушу йти. Будуть питання ви знаєте де мене знайти.-після цих слів міс Герда розвертається і йде геть залишивши мене з цим …цим…

      – ти що собі дозволяєш…? -шиплю я до нього. Він підходить ближче, бере мене за пасмо волося, вдихає їх запах.

      – ти неймовірно пахниш! – я стою мов вкопана, не знаю чи нагрубити чи подякувати. Мені ніхто такого не казав, саме так не казав. Він розвертається та йде геть.

      – Ела… хто був цей красень…???? – защеботала Мая.

      – Вибачте я повина вийти… -я ставлю по троянді їм на тумбочки, кімнати в пансіонаті обставлені не дуже. Лише саме необхідне …ліжко, тумба, дзеркало та невелика шафа. Стіни у кімнатах всі однакові ніжно голубого кольору, хоча кожен має право доповити декор на своє бачення, фото, тюлі чи інші елементи, коридори кремового кольору. Одну троянду я все ще тримаю в руці. Я митю вистрибую і на штовхуюсь на Джека. Він стоїть прям перед моїм обличчям. Мене хватає паніка, я важко дихаю. Я дивлюсь йому прямо у вічі, вони такі рідні та чужі. Наповнені краси та таємничого, небезпечного. І в цю ж секунду коли в моїх роздумах кружляє вирій думок, він хватає мене за обличя та цілує в губи. Мені здалось,