Знищ мене. Тагере Мафі

такого яскравого світла, якого вже давно не бачила. Очі починають сльозитися, і я відвожу погляд від флюоресцентної лампи, що освітлює просторе приміщення. Заледве можу щось розгледіти.

      – Джульєтто Феррарз.

      Голос вибухає моїм ім’ям. Важкий черевик притискає мою спину, і я не можу підвести голову, щоб розгледіти, хто до мене звертається.

      – Вестоне, притуши світло й звільни її. Я хочу розгледіти її обличчя.

      Команда холодна й сильна, немов сталь, небезпечно спокійна й неймовірно владна.

      Яскравість зменшують до такого рівня, який я можу витримувати. Підошва черевика впирається мені в спину, але більше не давить у шкіру. Я підіймаю голову, щоб обдивитися навколо.

      Перше, що мене вражає, – це його молодість. Він, напевно, не набагато старший за мене.

      Ясно, що він тут якийсь туз, але я навіть не уявляю, що саме він робить. Його шкіра бездоганно гладенька, лінія щелеп різка й сильна. Очі найяскравішого відтінку смарагду, який я тільки бачила.

      Він гарний.

      Його крива посмішка – втілення проникливого зла.

      Він сидить на чомусь, що під ним здається троном, але насправді це не більш ніж стілець у порожній кімнаті. Ідеально випрасуваний костюм, майстерно зачесане волосся, його солдати – ідеальні охоронці.

      Я ненавиджу його.

      – Ти така вперта, – його зелені очі майже світяться. – Ніяк не йдеш на контакт. Навіть не зволила чемно порозмовляти з однокамерником.

      Я здригаюся, хоч і не хотіла цього робити. На моїй шиї виступають зрадливі червоні плями.

      Здається, моє збентеження тішить Зелені Очі, а я раптом омертвіла.

      – Ну, хіба це не цікаво.

      Він клацає пальцями.

      – Кент, будь ласка, крок уперед.

      Моє серце завмирає, коли я бачу Адама. Кент. Його ім’яАдам Кент.

      Я така збентежена. Адам негайно виринає навпроти Зелених Очей, але вітає його лише кивком. Можливо, командир не таке вже й велике цабе, як він сам собі уявляє.

      – Сер, – промовляє Адам.

      У моїй голові переплутується так багато думок, але я не можу вхопити суті, зв’язавши їх докупи. Я мала б здогадатися. До мене доходили чутки про шпигунів, що живуть серед людей і доповідають владі, коли щось здається підозрілим. Щодня зникають люди, ніхто не повертається.

      Хоч я досі не розумію, чому Адама послали шпигувати за мною.

      – Здається, ти справив на неї враження.

      Я уважніше розглядаю чоловіка на стільці, лише щоб усвідомити, що його костюм прикрашений кількома кольоровими нашивками. Військові відзнаки. Його прізвище вишите на лацкані: «Варнер».

      Адам нічого не відповідає. Він не дивиться в мій бік. Його тіло напружене, шість футів досконалих самих м’язів, профіль спокійний, немов кам’яний. Ті самі руки, що обіймали моє тіло, тепер тримають смертельну зброю.

      – Що скажеш? – Варнер дивиться на Адама, схиляючи голову в мій бік, його очі танцюють на світлі, він явно розважається.

      Адам стискає щелепи.

      – Сер.

      – Звичайно, – Варнерові несподівано стає нудно. – Чому це я сподівався, що тобі є що сказати?

      – Ви