Знищ мене. Тагере Мафі

світ зброєю, направленою в наші чола, і, усміхаючись, вистріляли шістнадцять куль прямо через наше майбутнє. Тих, хто був достатньо сильний, щоб боротися, вони знищили, а жалюгідних слабаків, що не вписувалися в їхні утопічні плани, ізолювали. Таких, як я.

      Ось доказ їхньої корупції.

      Мою шкіру заливає холодний піт, пальці тремтять від огиди, ноги не встоять на цій марній марній марній егоїстичній розкоші. Усе червоніє. Кров закатованих тіл бризкає крізь вікна, розливається підлогою, стікає з люстр.

      – Джульєтто… Я зломлена.

      Я падаю на коліна, моє тіло вивертається від болю, який я так довго стримувала, труситься від ридань, які я більше не здатна придушувати, моя гідність розчиняється в сльозах, напруга останнього тижня роздирає шкіру на клапті.

      Я не можу навіть дихати.

      Я не можу вхопити кисню, мене вивертає на сорочку, але блювоти немає, я чую голоси і бачу обличчя, яких більше не впізнаю, відлуння слів і думки так переплутуються, що я не розумію, чи досі притомна.

      Мені здається, я справді збожеволіла.

      Мене піднімає в повітря. Я немов пір’їнка в його руках, він проходить крізь натовп солдат, яким цікаво глянути, що там відбувається, і на мить мені все одно, що я не повинна цього хотіти. Я хочу забути про те, що маю його ненавидіти, що він мене зрадив, що він працює на тих самих людей, які хочуть зруйнувати той мізер, який ще залишився від людської цивілізації; моє обличчя заривається в м’яку тканину його сорочки, щока притиснута до його грудей, він пахне силою та сміливістю, і весь світ потопає в дощі. Я хочу, щоб він ніколи ніколи ніколи ніколи не відпускав мене. Шкода, що я не можу торкнутися його шкіри, я хотіла б, щоб між нами не було перепон.

      Реальність гатить мене в обличчя.

      Приниження прострілює мій мозок, відчайдушний сором затьмарює свідомість; кров бухає до голови мені, проступає крізь шкіру. Я хапаюся за його сорочку.

      – Ти можеш мене вбити, – кажу я йому. – У тебе ж є пістолети.

      Я викручуюся з його обіймів, і він міцніше притискає мене до себе. На його обличчі жодної емоції, крім несподіваного напруження в щелепі й руках.

      – Ти можеш просто вбити мене, – благаю я.

      – Джульєтто…

      Його голос суворий, на межі відчаю.

      – Будь ласка.

      Я знову завмираю. Знову безсила. Я тану, енергія витікає з моїх кінцівок.

      Ми стоїмо навпроти дверей.

      Адам бере картку-ключ і проводить по чорній скляній панелі, вбудованій біля ручки, і сталеві двері розчиняються. Ми заходимо всередину.

      Ми самі в новій кімнаті.

      – Будь ласка, не відпускай мене відпусти мене, – кажу я йому.

      Посередині ліжко королівських розмірів, пишний килим прикрашає підлогу, у стіні навпроти вбудовано гардероб, люстри звисають зі стелі. Ця краса така гнила, що я не можу на неї дивитися. Адам обережно опускає мене на м’який матрац і робить маленький крок назад.

      – Думаю, на якийсь час ти залишишся тут, – говорить він.

      Я заплющую очі. Я не хочу думати про нелюдські