Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон

срібло і розчинилася в повітрі. Але кожен розумно задуманий злочин базується врешті-решт на чомусь цілком пересічному, нітрохи не загадковому. Таємничість з’являється пізніше, щоб відвести нас убік хибним слідом. Сьогоднішня справа велика, тонко задумана і (на погляд пересічного злодія) дуже вигідна. Вона будувалася на тому загальновідомому факті, що вечірній костюм джентльмена як дві краплі води схожий на костюм лакея, – обидва носять чорний фрак. Все інше була гра, і до того ж на диво витончена.

      – І все ж, – зауважив полковник, і собі злазячи з бар’єру і похмуро розглядаючи свої черевики, – все ж я не цілком упевнений, що зрозумів вас.

      – Полковнику, – сказав патер Браун, – ви ще більше здивуєтеся, коли я скажу вам, що демон нахабства, який вкрав ваші виделки, весь час розгулював у вас на очах. Він пройшов по коридору разів із двадцять туди і сюди – і це при повному освітленні і на очах у всіх. Він не ховався по закутках, де б його могли запідозрити. Навпаки, він безперестанку рухався і, де б не був, скрізь, здавалося, перебував законно. Не питайте мене, як він виглядав, бо ви самі бачили його сьогодні шість чи сім разів. Ви разом із іншими ясновельможними панами чекали обід у вітальні, в кінці проходу, біля самої веранди. І ось, коли він минав вас, джентльменів, він був лакеєм, з опущеною головою, серветкою, що бовтається і фалдами, що віються за вітром. Він вигулькував на веранді, поправляв скатертину, переставляв щось на столі і мчав назад у напрямку до контори та лакейської. Та тільки-но він потрапляв у поле зору конторського клерка і слуг, як – і виглядом і манерами, з голови до ніг – ставав іншою людиною. Він вештався серед слуг із тієї розсіяною недбалістю, яку вони так звикли бачити у своїх господарів. Їх не мало дивувати, що гість волочиться по всьому будинку, немов звір, що снує по клітці в зоопарку. Вони знали: ніщо так не вирізняє людей вищого кола, як саме звичка ходити всюди, де їм заманеться. Коли він пересичувався прогулянкою по коридору, то повертався і знову проходив повз контору. У тіні вбиральної ніші він, наче за помахом чарівної палички, раптом змінював свій вигляд і знову послужливим лакеєм мчав до «Дванадцяти справжніх рибалок». Не личить джентльменам звертати увагу на якогось лакея. Як можуть слуги запідозрити джентльмена на прогулянці?… Одного разу він викинув фортель ще кращий. У конторі він велично зажадав сифон содової води, сказавши, що хоче пити. Він додав невимушено, що візьме сифон із собою. Так і зробив – швидко і вправно проніс його посеред всіх вас, джентльменів, лакеєм, котрий виконує звичайне доручення. Природно, це не могло тривати безконечно, але йому ж треба було дочекатися лише кінця рибної переміни. Найнебезпечнішим для нього був початок обіду, коли всі лакеї шикувалися в ряд, але і тут йому вдалося притулитися до стіни якраз за рогом, так що лакеї і тут прийняли його за джентльмена, а джентльмени – за лакея. Далі все пішло як по писаному. Лакей приймав його за нудьгуючого аристократа, і навпаки. За дві хвилини до того, як рибна переміна була закінчена,