Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон

цінна річ, щоб зберігати її в гардеробі, – зауважив священик.

      – Так ви… ви… отже, це ви вкрали срібло? – затинаючись, спитав пан Одлі, з подивом глипаючи на священика.

      – Якщо я і вкрав, то, як бачите, все повертаю, – ввічливо відповів патер Браун.

      – Але вкрали ж не ви? – зауважив полковник, вдивляючись у розбите вікно.

      – Чесно кажучи, не я вкрав його, – зауважив священик дещо грайливим тоном і спокійно опустився на крісло.

      – Але ви знаєте, хто це зробив? – поцікавився полковник.

      – Справжнього його імені я не знаю, – незворушно пояснив слуга Божий. – Але я знаю дещо про його силу та дуже багато про його душевні сумніви. Силу його я відчув на собі, коли той намагався мене задушити, а про його моральні якості дізнався, коли він покаявся.

      – Отакої, розкаявся! – з гордовитим сміхом вигукнув герцог Честерський.

      Патер Браун піднявся і заклав руки за спину.

      – Правда, дивно, на ваш погляд, – сказав він, – що злодій і бродяга розкаявся, тоді як багато заможних людей закосніли в мирській суєті і нікому від них немає пуття? Якщо сумніваєтесь у практичній користі каяття, ось вам ваші ножі та виделки. Ви «Дванадцять справжніх рибалок», і ось ваші срібні рибки. Бачите, ви все ж виловили їх. А я – ловець людей.

      – То ви спіймали злодія? – похмуро спитав полковник.

      Патер Браун пильно поглянув на його невдоволене, суворе обличчя.

      – Атож, я спіймав його, – сказав він, – спіймав невидимим гачком на невидимій волосині, такій довгій, що він може піти на край світу і все ж повернеться, як тільки я потягну.

      Присутні помовчали. Потім джентльмени пішли назад на веранду, несучи срібло й обговорюючи з господарем дивну пригоду. Але суворий полковник, як і раніше, сидів боком на бар’єрі, хитаючи довгими ногами та покусуючи кінчики темних вусів. Нарешті він спокійно сказав священику:

      – Злодій був недурний хлопець, але, гадаю, я знаю розумнішого чоловіка.

      – Він розумна людина, – відповів патер Браун, – але не знаю, кого ви вважаєте розумнішим.

      – Вас, – зронив полковник і коротко реготнув. – Не турбуйтесь, я не маю наміру садити злодія у в’язницю. Але я дав би гору срібних виделок за те, щоб як слід дізнатися, як ви влізли у всю цю кашу й як вам вдалося забрати у нього срібло. Мені здається, що ви – великий хитрун і будь-кого обведете довкола пальця.

      Священику, мабуть, сподобалася грубувата прямота військового.

      – Певна річ, полковнику, – сказав він, усміхаючись, – я нічого не можу повідомити вам про цього чоловіка і його приватні справи. Але я не бачу причин приховувати від вас зовнішній хід справи, наскільки я сам її втямив.

      Із несподіваною для нього легкістю він перестрибнув через бар’єр, сів поруч із полковником Паундом і, своєю чергою, подриґав короткими ніжками, як хлопчисько на паркані. Свою розповідь він почав так невимушено, буцімто розмовляв зі старим приятелем біля різдвяного вогника.

      – Бачите, –