Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон

змінилося. Його скривила гримаса цікавості – не колишньої, дитячої, а тієї, з якої починаються відкриття.

      – Повторіть, будь ласка, – зніяковіло сказав він. – Ви вважаєте, що пан Тодгантер сам себе зв’язав і сам розв’яже?

      – Саме так, – відповів учений.

      – Рани Божі! – вигукнув священик. – Невже це можливо?

      Він почимчикував по кімнаті, як кролик, і з новою, пильною увагою втупився у напівзакрите циліндром обличчя. Потім обернув до присутніх своє обличчя, доволі простакувате.

      – Ну, звісно! – схвильовано вигукнув він. – Хіба ви не бачите? Тож подивіться на його очі!

      І вчений, і дівчина подивилися і побачили, що верхня частина обличчя, не замотана шаликом, якось дивно кривилася.

      – Атож, очі дивні, – захвилювалася Меґґі. – Звірі! Йому боляче!

      – Ні, не те, – заперечив учений. – Вираз справді особливий… Я б сказав, що ці поперечні зморшки свідчать про незначний психологічний зсув…

      – Боже милий! – заволав Браун. – Ви що, не бачите? Він регоче!

      – Регоче? – повторив учений. – З чого б йому сміятися?

      – Як вам сказати… – винувато почав священик. – Не хочеться вас образити, але сміється він над вами. Я б і сам посміявся, бо вже все знаю.

      – Що ви знаєте? – не витримав Гуд.

      – Чим він займається, – відповів священик.

      Він дріботів по кімнаті, якось безглуздо дивлячись на речі і безглуздо підсміюючись над кожною, що, природно, всіх дратувало. Сильно сміявся він над чорним циліндром, ще сильніше – над уламками, а крапля крові мало не довела його до судом. Нарешті він обернувся до похнюпленого Гуда.

      – Докторе! – захоплено вигукнув він. – Ви – великий поет! Ви, немов Бог, викликали тварюку з небуття. Наскільки це краще, ніж реальні факти! Так, факти просто смішні, просто дурнуваті перед цим!

      – Не розумію, – зарозуміло сказав Гуд. – Факти мої незаперечні, хоча і недостатні. Я віддаю належне інтуїції (або, якщо вам заманулося, поезії) тільки тому, що зібрані ще не всі деталі. Пана Ґласса немає…

      – Ось! – весело закивав священик. – У тому-то й річ – його немає. Його зовсім немає, – додав він задумливо, – зовсім-зовсім.

      – Хочете сказати, його немає в місті? – спитав Гуд.

      – Його ніде немає, – відповів патер Браун. – Він відсутній по суті своїй, так би мовити.

      – Ви справді вважаєте, – посміхнувся вчений, – що такої людини немає взагалі?

      Священик кивнув.

      Оріон Гуд презирливо гмикнув.

      – Що ж, – сказав він, – перш ніж перейти до сотні з гаком інших доказів, візьмемо перше – те, з чим ми зіткнулися відразу ж. Якщо його немає, кому тоді належить цей капелюх?

      – Тодгантеру, – сказав патер Браун.

      – Він йому завеликий! – нетерпляче крикнув Гуд. – Він не міг би носити його.

      Священик з нескінченною лагідністю похитав головою.

      – Я не кажу, що він його носить, – відповів він. – Я сказав, що це його капелюх. Невелика, але все ж різниця.

      – Що