Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон

Америці, але вважалося, що раніше вона належала до церковного начиння.

      Дехто приписував долю її власників фанатизму котрогось східного християнина, пригніченого тим, що священна чаша потрапила в такі матеріалістичні руки. Про таємничого вбивцю, котрий, можливо, зовсім не був фанатиком, ширилося чимало чуток і часто писали часописи.

      Безіменне це створіння набуло ім’я, точніше прізвисько. Втім, ми почнемо розповідь лише з третього вбивства, позаяк лише тоді на сцені з’явився такий собі патер Браун, герой цих нарисів.

      Зійшовши з палуби атлантичного лайнера і ступивши на американську землю, священик, як і багато англійців, котрі приїжджали в Штати, з подивом виявив, що він – знаменитість. Його низькорослу постать, його малопримітне короткозоре обличчя, його добряче поруділу сутану на батьківщині ніхто б не назвав незвичайними, хіба що не надто пересічними. Але в Америці вміють створити людині славу: участь патера Брауна в розплутуванні двох-трьох цікавих карних справ і його старовинне знайомство з екс-злочинцем і нишпоркою Фламбо створили йому в Америці популярність, в той час як в Англії про нього лише просто дехто чув. З подивом поглядав він на репортерів, котрі, наче якісь розбійники, напали на нього зусібіч уже в порту і стали питатися йому про речі, в яких він ніяк не міг вважатися авторитетом, наприклад, про жіночу моду і про статистику злочинів у країні, де він ще й кілька кроків не зробив. Можливо, за контрастом із чорним колом репортерів, що щільно зімкнулося навколо нього, патерові Брауну кинулася в вічі постать, що стояла трохи віддалік, яка також виділялася своєю чорнотою на ошатній, освітленій яскравим літнім сонцем набережній, але трималася осторонь. Високий, із жовтуватим обличчям чоловік у великих дивовижних окулярах. Дочекавшись, коли репортери відпустили священика, він жестом зупинив його і сказав:

      – Даруйте, це не ви шукаєте капітана Вейна?

      Патер Браун заслуговував певного вибачення, тим більше що й сам він гостро відчував свою провину. Згадаймо, що він вперше побачив Америку, головне ж – уперше бачив такі окуляри, бо мода на окуляри в масивній черепаховій оправі ще не дійшла до Англії. У перший момент у нього виникло відчуття, ніби він дивиться на окате морське чудовисько, чия голова чимось нагадує водолазний шолом. Загалом же незнайомець був одягнений чепуристо, і простодушний гість здивувався, як міг такий красунчик спотворити себе такими безглуздими величезними окулярами. Це було все одно, якби якийсь денді для більшої елегантності пригвинтив собі дерев’яну ногу. Загнало його в глухий кут і запропоноване незнайомцем запитання. У довгому списку осіб, котрих патер Браун сподівався побачити в Америці, і справді значився якийсь Вейн, американський авіатор, один із друзів прибульця, котрі живуть у Франції, але він ніяк не очікував, що цей Вейн зустрінеться йому аж так скоро.

      – Прошу вибачення, – сказав він невпевнено, – то це ви – капітан Вейн? Чи… ви його знаєте?

      – Що я не капітан Вейн – можу стверджувати досить сміливо, – незворушно відгукнувся чоловік в окулярах. – Я майже не сумнівався в цьому, коли залишав його в автомобілі, де він зараз чекає. На ваше друге запитання відповісти складніше. Вважаю, що я знаю Вейна, його дядечка і, крім того, старого Мертона. Я старого Мертона знаю, але старий Мертон не знає мене. Він бачить у цьому свою перевагу, я ж вважаю, що перевага за мною. Тямите, що я маю на увазі?

      Патер Браун не зовсім збагнув його. Він поморгав, глянув на блискучу гладь моря, на верхівки хмарочосів, а потім перевів погляд на незнайомця.

      Ні, не тільки тому, що він ховав очі за окулярами, обличчя його виглядало настільки непроникним. Було в цьому жовтому обличчі щось азійське, навіть монгольське, сенс його промов, здавалося, наглухо був прихований за суцільними пластами іронії. Серед товариських і доброзичливих жителів цієї країни раз по раз зустрічається такий індивід – непроникний американець.

      – Моє ім’я Дрейдж, – сказав він, – Норман Дрейдж, й я американський громадянин, що все пояснює. Принаймні інше, я сподіваюся, пояснить мій товариш Вейн. А Четверте липня[2] буде іншим святкуванням.

      Приголомшений священик дозволив своєму новому знайомому затягти себе до автомобіля, що стояв неподалік, де сидів молодик із жовтим скуйовдженим волоссям і стривоженим змарнілим обличчям. Він здалеку привітав патера Брауна і назвався: Пітер Вейн. Священик не встиг отямитися, як його заштовхнули в автомобіль, який прудко промчав вулицями та виїхав за місто. Не звиклий до стрімкої діловитості американців, слуга Божий почувався приблизно так, ніби його звабили в чарівну країну в запряженій драконами колісниці. Й як не важко йому було зосередитися, та саме тут йому довелося вперше вислухати в розлогому викладі Вейна, який Дрейдж іноді переривав уривчастими фразами, історію про «коптську чашу» і про пов’язані з нею два вбивства.

      Як він збагнув, дядько Вейна, такий собі Крейк, мав компаньйона на прізвище Мертон, і цей Мертон був третім за рахунком багатим махлярем, у чиї руки потрапила «коптська чаша». Колись перший із них, Титус П. Трент, мідний король, став отримувати листи з погрозами від невідомого адресанта, котрий підписувався Деніел Дум. Ім’я, без сумніву,

2

 Четверте липня – День незалежності Америки.