Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон

Смайта – і листи ці були дуже цікаві.

      – А про іншого ви щось чули? – спитав Енґус.

      – Ні, він мені так і не написав жодного разу, – відповіла дівчина, трохи повагавшись. – У першому листі Смайт повідомив, що вирушив із Велкіном пішки в Лондон, але Велкін виявився чудовим пішоходом, малюк Смайт не встигав за ним і присів відпочити біля шляху. Завдяки щасливому випадку його підібрав бродячий цирк – і частково тому, що він був майже карлик, а частково тому, що він справді був добрий спритник, йому незабаром вдалося звернути на себе увагу, й його взяли в «Акваріум» показувати якісь фокуси, не пригадаю вже, й які. Про це він повідомив у першому листі. Другий виявилося ще дивнішим. Я отримала його минулого тижня.

      Відомий нам юнак на прізвище Енґус допив каву і подивився на дівчину з лагідним терпінням. А вона продовжувала свою розповідь, легко скрививши губи в невеселій усмішці.

      – Ви, певно, бачили на парканах крикливу рекламу: «Мовчазні слуги фірми Смайт»? Якщо ні, то ви, мабуть, єдиний, хто її не бачив. Хоча в таких справах я мало тямлю, але це якісь заводні машини, які виконують будь-яку домашню роботу. Ну, самі розумієте: «Натисніть кнопку – й ось вам Непитущий Дворецький», «Поверніть важіль – і перед вами десять ґречних Покоївок». Та ви напевно бачили рекламу. Так ось, якими б ці машини не були, але це – золоте дно, і загрібає все махляр, котрого я знала в Ладбері. Я, звісно, тішуся, що бідоласі так пощастило, але разом із тим мені дуже страшно: адже будь-якої миті він може заявитися сюди і сказати, що пробив собі дорогу, і це буде справжнісінька правда.

      – А що ж другий? – зі спокійною наполегливістю повторив Енґус.

      Лора Гоуп раптом піднялася.

      – Друже мій, – сказала вона. – Здається, ви справжній чаклун і бачите мене наскрізь. Що ж, ваша правда. Так, від другого я не отримала жодного рядка й гадки не маю, де він і що з ним. Але його я і боюся. Саме він і переслідує мене. Саме він і зводить мене з розуму. Мені навіть здається, що вже звів: він усюди ввижається мені, хоча ніяк не може бути поруч, його голос чується мені, хоча він ніяк не може зі мною балакати.

      – Ну, люба, – весело зауважив молодик. – Та навіть якби це був хоч сам Сатана, йому все одно крити нічим, якщо вже ви розповіли про нього. З розуму сходять тільки поодинці. А коли саме вам привидівся або почувся цей зизоокий приятель?

      – Я чула сміх Джеймса Велкіна так само ясно, як чую зараз вас, – спокійно відказала дівчина. – Саме його, бо поруч нікого не було. Я стояла на розі, біля дверей кондитерської, і могла бачити разом обидві вулиці. Я вже забула, як він сміється, хоча сміх у нього не менш своєрідний, ніж його зизоокість. Майже рік я не згадувала про нього. І присягаюся всім святим: не минуло й хвилини, як я отримала перший лист від його суперника.

      – А вдалося вам витягнути з цієї примари хоч слово або вигук? – поцікавився Енґус.

      Лора здригнулася, але опанувала себе і відповіла спокійно:

      – Атож. Як тільки я дочитала