Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

я його добре зрозумів. Та, бачиш, не вдалося, то зараз хоч одного смутить. Граємося ми з мотлохом, а не чистимо.

      – А ти з плеча хотів би рубати, – поглянув Антін на Сарабая. – І без тебе досить уже накололи дров…

      У другій кімнаті хтось завів патефон, потекла тужлива мелодія танґо.

      Погас останній вже промінь сонця,

      Сумним акордом скінчився день…

      Чому така сумна мелодія? Чому, коли поруч з нею Мирон?

      Віра тримала в пальцях повний келих, ще не пила. А люди розмовляли, і вона мимоволі прислухалася до розмов, всмоктувала в себе, як суха губка воду, все почуте і намагалася зрозуміти, де чиста вода, а де каламуть. Дотепер вона була метеликом, якому троянда чи будяк – квітка, але більше ним не хоче бути. Мотлох… Хто мотлох? Іван чи Василь, Климко чи Пушкар, Кривда чи Бендас? Хто ж така вона сама?

      Руда германістка, ще більш поруділа від випитого вина, не вгавала, нашіптуючи сусідці:

      – Порядного матеріалу на сукенку не купиш. Бо й нащо їм?

      Некрасива скромна жінка в окулярах вийшла з-за столу.

      – Ви куди? – повернулася за нею руда дама. – Випиймо ж…

      – Досить, пані. Мені цього досить!

      – Мотлох… – прошепотіла Віра в спину рудій дамі.

      Антін з Мироном про щось сперечалися. Юля, та сама жінка, яку Віра вважала колись безсердечною і злою, розвела обох руками.

      – Мироне, ти нечемний. Запросив дівчину і забув про неї. Дивись, вона ще й першої чарки не випила.

      Сарабай вдарив себе в груди.

      – Ох, вибачте мені, іродові…

      – Ні-ні, – похитала Віра головою. – Я не нуджуся…

      – То випиймо. За кого ви чи за що?

      Віра довірливо глянула на Мирона вологими очима.

      – Я за те, щоб…

      Та докінчити не зуміла чи не змогла. Піднесла до вуст келих і вихилила по-сільському до дна.

      – Ідіть танцювати, послухайте, яка музика, – підказала Юля.

      Нахиляючись у танці до Віри, Мирон прошепотів:

      – А ви так і не закінчили свого тосту.

      – О, я багато хотіла сказати і зрозуміла, яка бідна на слова. Мені хотілося випити за те, щоб завжди цвіли квіти… І ще… тільки не смійтеся з мене… щоб усі люди, і я, входили в життя з повноцінним квитком, а не з позиченою контрамаркою…

      – А ви розумієте значення цих слів? – Мирон із зацікавленням подивився на дівчину.

      – Не зовсім… Тобто розумію… Але що треба зробити, щоб так увійти в життя? Я ще ні з ким серйозно не розмовляла. Все жарти, флірт. А нині побачила стільки цікавого, незрозумілого. Я хотіла б розпитувати, слухати, думати…

      – Я проведу вас додому. Добре?

      – Добре…

      До Мохнацького на отоманку сів сп’янілий Бендас. Він обняв професора за спину і ледве повертав язиком.

      – Я вірю, що ми, шановний колеґо, зрозуміємо один одного. Знаю ваш лівий ухил, але н-ніколи ви не були підлим. Ви тільки що назвали мене фарисеєм… Чому ф-фарисеєм, а не дипломатом? Так б-було завжди: у кав’ярні радикальні промови, а на ділі ш-ша! T-таке нині…

      Мохнацький різко