Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

Віра лягла на траву, дивилася в небо і вірила: це буде! Воно прийде. Та не Іван – цупкий і сухуватий, як гілка свиду, і не Василь – той житній колосок у росі, що ховається за своєю межею, а сміливий життєлюб, який від безтямного кохання може йти на жертву, візьме її за руку і поведе в життя.

      «А коли зустріну тебе, всі мої квіти твоїми стануть. Ти візьмеш разом з ними й мене, бо я найкраща серед квітів. І забудеш тоді всіх, хто завдавав тобі болю, бо я приноситиму лише радість. Прийди, чуєш?»

      Тільки ясніло і добродушно усміхалося небо над дівочими мріями…

      За одну мить згадала все це Віра. «Він чи не він?» – запитувала себе, не відриваючи погляду від Миронових очей. «Він, він, він! – радісно билося серце. – Я впізнаю його, це він!»

      А Мирон стояв і милувався, як погарнішала враз ця незнайома дівчина.

      – Мені не віриться, – прошепотіла вона. – Я так багато про вас чула…

      – І я про вас чув, від Ковбанюка… А ви, мабуть, щось згадали?

      – Згадала… Скажіть, це правда, – Василь, Іванів брат, мені розповідав, – що ви в тюрму пішли до Юлі, до дівчини своєї… Пішли тоді, коли всі друзі боялися іти… І вас спіймали…

      – Не треба про це, Віро…

      Вона схаменулася.

      – Я ж затримала вас!

      Гострий носик похнюпився, світло-зелені очі потемніли, мов отава на дощі, вона сказала сумно:

      – До побачення…

      Але Мирон не відповів. Йому жаль було розставатися з дівчиною.

      – Ходімо разом на захист. Там буде й вам цікаво.

      І він пропустив Віру поперед себе в зал.

      Виступав професор Бендас. У залі пінився незадоволений шумок, вчений секретар стукав олівцем об графин. Сарабай насторожив слух, щоб не пропустити жодного слова опонента. Але те, що почув, перевершило всі його побоювання.

      «Не може бути… Ні, не може бути!» – Мирон не вірив своїм вухам.

      Бендас на мить замовк, витер хустиною пеліканове підборіддя і перейшов до висновків.

      – Отже, вельмишановна вчена радо і всі присутні. Я не роблю, так би мовити, якихось негативних консеквенцій. І не можна цього робити. Праця Кривди уже давно сказала сама про себе. Але хочу зазначити, що її політичне звучання було на часі до того, як наша героїчна Червона армія раз назавжди визволила землі багатостраждальної Галичини.

      – Що це він? – прошепотіла Віра.

      – Ну й фарисей! – упівголоса обурився Сарабай.

      Студенти переглянулись і ще дужче загомоніли. Бендас підвищив тон.

      – Зараз ця актуальність відпадає, її нема. Наукове обґрунтування топонімічних назв в околицях Берліна може послужити міцним арґументом у полеміці, так! Місто, село, річка мали первісно слов’янські назви, а потім їх скалькували німці. Абориґенами басейну між Віслою і Одером були слов’яни. Ну і що? Адже ми маємо справу не з полемічною брошурою, а з працею, яка претендує на науковість. Підкреслюю: на-у-ко-вість! Чи може питання германізації кашубів, лужичан, сілезьких поляків, цих незначних діалектних груп,