Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

мене – намовляє, щоб одноосібником знову ставав…

      На горішній поличці засовався Микола Пушкар. Він справді задрімав, та сон пропав, як тільки Запоточний почав теревенити в купе. Підвівся, звісив ноги з полички.

      – A-а, ви вже встали, куме? То злізайте, лиш дивіться, аби-сте мені на язик не наступили… Кажете, Миколо, молотарку їдете торгувати? Опришко послав? От басурмен! Сам собі святкує, а людей мучить, – кидає Клим гачок, він не пропустить нагоди, щоб не вщипнути Пушкаря.

      – Не торгувати, а документ везу в той емтеес. Наглив Опришко. Знайди, каже, директора дома, бо час летить, жито колоситься, а договору на молотарку ще не склали.

      – Треба, треба. – Худе, глинуватого кольору Климове обличчя стає серйозним. – Все в господарці потрібне. Навіть якби щось змінилося, молотарка, гадаю, не зашкодить.

      Одутлі щоки Пушкаря налилися злою червінню.

      – Ти не пробуй в кума розуму, Климе, – протягнув, – бо я ще можу показати тобі дорогу до Панькової мами, знаєш?

      – Йой, куме, та чого ви сваритеся? Я, бігме, з доброго серця. Та й Коломия, от лиш не видно. Буду вам за компанію. Допоможу знайти того директора, бо відколи я, рахувати, вченим став, геть усюди добре орієнтуюся.

      Пушкар сплюнув і чмихаючи викотився з купе. Климко підморгнув до Віри і пошкутильгав за ним.

      Віра залишилася в купе сама-одна, і воно здалось тепер їй порожнім світом, в якому їй чомусь довелося жити.

      …Колись, ще в третьому класі, завинила перед подругами, з нею кілька днів не розмовляли. Як вона тоді себе ненавиділа! А тепер хіба не те саме? Чужою стала між своїми-таки людьми. Тут були вони, розмовляли, але Віра наче не розуміє рідної мови. А може, й справді не розуміє?… Життя стало іншим, інший спосіб думання, то й мова, мабуть, не така… Окремо живе від світу. Як це так сталося? Не тішить її Климова радість, не журить його біль. Однаково байдужі для неї Пушкар, Іван, Опришко. Чужий і незрозумілий Василів егоїзм. Чому це вона опинилась посередині повноводої ріки і не знає, до якого берега причалити? Байдужа до всього… Так не можна жити.

      …Якось зовсім недавно зайшла без квитка в театр з позиченою контрамаркою. Глядачі сиділи, захоплені грою акторів, вони любили й ненавиділи, плакали й сміялися… А Віра пересідала з місця на місце, боячись, що її зженуть. І врешті пішла геть з театру, принижена й засоромлена.

      Хто позичив їй контрамарку? Як це трапилося, що в неї немає повноцінного квитка в життя?

      Яке вона мала право мислити дотепер чужими думками, чому не заглянула сама, що в світі робиться?

      У вушко голки не преться… Боже, а він ішов у тюрму!

      II

      Молодий славіст Антін Кривда захищав дисертацію. Сьогодні він віддавав на суд вченим свою багаторічну працю про полабських слов’ян. Це був не зовсім звичайний захист. Кожний з присутніх у дзеркальному залі знав історію написання книги «Від Вісли до Одера», можливо, й читав той її варіант, в якому вона побачила світ кілька років тому в політичному видавництві України. Напевно,