Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

Шинкарук радився з партприкріпленим Скакуновим. Розповів йому про свій клопіт.

      Спокійний і неговіркий Скакунов, колишній вчитель з Херсонщини, любив працьовитого Шинкарука. Він давно знав про те, що брат Шинкаруків репресований, але не нагадував, не розпитував – рана болить, як би її не завдали: вмисне чи випадково, справедливо чи незаслужено. Зі співчуттям глянув на Шинкарука, сказав:

      – Замішані в націоналізмі не підлягають ніякій реабілітації. А брат ваш… Щось мусило там бути…

      – Не вірю в це! – Вчитель звів до грудей стиснуті кулаки. – Він був соціалістом ще в юності, крайньо лівим. Часто у нас з ним були суперечки. Я… належав до тих, поміркованих… У Харкові Михайла прийняли в партію.

      – Будьте розсудливі. А написати генеральному прокурору можете, за це вам нічого не скажуть.

      І Шинкарук написав. Майже рік не було відповіді, аж сьогодні його покликали.

      У приймальні Коломийського відділу НКВС чекають виклику два мовчазні клієнти. Черговий біля столика з телефоном теж мовчазний. По обидва боки приймальної кімнати – високі двері, оббиті дерматином.

      Шинкарука викликали поза чергою.

      В кабінеті на фронтальній стіні – портрет Берії. Пронизливі очі сховалися за пенсне, недовірливо блимають на відвідувача.

      – Оперуповноважений Шкрупила, – не підводячись, підкреслено чітко представився чекіст. – Прошу сідати.

      Шинкарук придивився до червоних кубиків на синіх петлицях оперуповноваженого. Не знав добре ранґів радянських військовослужбовців, проте догадався, що в цього звання невисоке. А він хотів би порозмовляти з начальником районного відділу.

      – Ви писали, – підвів Шкрупила важкі, свинцевого кольору очі, пильно глянув на вчителя, – до генерального прокурора в справі вашого брата Михайла Шинкарука?

      Питання прозвучало, як початок допиту. Шинкарукові похололо біля серця.

      – Так… писав.

      – І чого ви хотіли?

      – Дізнатися, де він і чи…

      – Це вам конче потрібне? Для чого?

      – Як для чого?… Сім’я в нього, дитина…

      – І ще для чого? – підвищив тон оперуповноважений.

      – Хотів просити переглянути справу. Можливо… невинний. Адже могла зайти помилка…

      – Бідний, невинний радянський мученик! Добре вас тут підкрутили! – Шкрупила змахнув рукою, схопившись з-за столу. Опанував себе, сів у крісло.

      По борознявому обличчі Шинкарука котився піт. Мовчав.

      – Отож, – мовив оперуповноважений. – Одного поля ягідки – ви і ваш брат. Я так гадаю.

      Руки в Шинкарука трусилися. Він боязко оглянувся, коли рипнули з сусідньої кімнати двері і до кабінету увійшов літній чоловік у цивільному.

      «Мабуть, начальник», – подумав Шинкарук, але вже не наважувався просити в нього аудієнції. Хотілося як можна швидше вийти звідси.

      Чоловік у цивільному підійшов до вчителя і подав руку.

      – Шинкарук? Знаю, знаю… Славний лікнепівець району, так? Це ви у справі вашого листа прокуророві?

      – Так…

      – Ми