Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

погодився, він сам пішов, назвав себе інакше…

      – Пішов у тюрму? – дивувалась і захоплювалася Віра. – І що?

      – Поліцаї сказали йому почекати, а тим часом самі переглянули фотографії та й ланцюжки на руки і – в Березу Картузьку. Бо давно за ним шукали.

      – І він так і не побачив її? – тихо скрикнула Віра, забула про Василя і про Кривду, а в уяві малювався сміливий юнак, який нічого не боїться, коли кохає. – Юля знала, що він приходив? – спитала перегодом.

      – Потім дізналася.

      – І вийшла заміж за Кривду?

      – Я ж уже казав…

      – Недобра вона… Я…

      Віра замовкла, потайки глянула на мідянисте обличчя парубка і зупинилася. Василь знітився від її настороженого погляду.

      – А ти, Василю… Якби так дуже-дуже кохав… Зробив би так?

      Він знизав плечима, ніби почув таке, на що й відповідати не варто.

      – Смішна. То де ж таке можна робити? Думати треба. Здорову голову під Євангеліє… Він же знав, що може попасти й загинути і не побачити її більше ніколи.

      – А все-таки пішов… – мрійно прошепотіла Віра і в той вечір більше не сказала про це ні слова.

      Біля Пушкаревого перелазу зупинились. Віра мовчки колупала пальцем зів’ялу кору на буковому воринні.

      – Ти наче загнівалася чогось… – Василь узяв її за плечі, притягнув до себе.

      – Ні, я думаю, як тобі виправдатись перед батьком. Адже стільки часу змарнував. Скажи, що ходив шукати граба на нову розвору. І завжди, що б не робив, подумай, чи будеш мати з того хліб. Навіть коли йдеш до дівчини. Бо нащо даром пхати голову під Євангеліє?

      Віра звільнилася від його рук, перестрибнула перелаз і сховалася за високостеблою кукурудзою на Пушкаревому городі.

      Відтоді вона уникала зустрічі з Василем. А він не давав їй проходу і все допитувався, чому так перемінилась, за що загнівалася.

      Не здогадувався, напевно, й тепер, що якби не та розмова, то, може б, Віра не втікала нині від його обіймів росяним лугом на тракт.

      Не стало дружби з Василем, а може, й не було її; прийшла до Віри в гості прикра самотність. З шкільними товаришами розминулася, не мала тепер навіть знайомих. Не знайшла ще друзів і в університеті. Може, тому все частіше згадувала того закоханого сміливця, мріяла зустріти його. Ці марення були такі наївні й нерозумні, як віра в сни або ворожіння на ромашках; знала, що її мрії нездійсненні, як дитяче бажання стати незримим. Але позбутися їх уже не могла. І не хотіла.

      Снувалися вони й тепер срібно-білими нитками за вікном поїзда на приколійних насипах, ткалися з ромашок у весільний рантух.

      – Добрий день, паннунцю! – хтось привітався з проходу.

      Віра повернула од вікна голову. Кульгавий Клим Запоточний заглядав у купе, кланявся і тер долонею потилицю.

      – Я вже зумисне стою тут небезмай десять хвилин і собі міркую, над чим то наша Вірочка так задумалася, що ніц-нічого не бачить. А Пушкар як залізав на горішню поличку, то-м гадав, що на голову тобі наступить, і ти не чула. Послухай, як хропе. Відколи став