Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

Вони з’являлися густими зграйками то в одному, то в іншому місці і розпливалися в повітрі.

      A-а, летунські вправи…

      Але до струмка вже не повертався. Перейшов сіножать і подався стежкою додому.

      Ще здалека почув голос батька. З кимсь розмовляв у хаті.

      Богдан зупинився біля кущика бузку неподалік од вікна. Чий це голос?

      – А я не прийшов вас перепрошувати, – впізнав Опришків густий баритон. – Тільки ото за Пушкаря тоді, немов спросоння… Та ви, вчителю, таки трохи мене здивували.

      – У нас з вами ніколи не було зовсім однакових поглядів. Проте якщо подумати, ми завжди змагалися за одне: щоб краще люди жили на землі. І коли я поділився з вами своїми сумнівами, то це ще не означає…

      – Су-умніви! Ви, інтеліґенти, надто багато сумніваєтесь. Не привезли мануфактури в кооператив – за Польщею банно, не доплатили колгоспникові за роботу – погана влада, брата вашого скривдили – давай іншу. А я люблю радянську владу, як добрий господар землю, хоч вона між пшеницею і будяка часом сплодить. Бо вірю, чуєте, вірю в справедливість нашого ладу!

      – Щодо загальної справедливості, себто доцільності соціалізму, я не маю ніяких застережень. Та що тут говорити. Самі бачимо… Але мій брат – комуніст. І не один він такий. Буду відвертим перед вами. Це злочин…

      Скрипнуло крісло.

      – Ну, знаєте… – прошипів Опришко. – За такі розмови…

      Не докінчив. Вийшов з хати, грюкнувши дверима. Богдан одсахнувся від парканця. За хвилину почувся мамин плач.

      – Ти що наробив, чоловіче, що наробив? Таж він погубить нас усіх!

      Богдан ще дихав пахощами землі, з душі ще не спливло зачарування красою світу – і раптом… Та що це таке? Батько не вірив у Бога і втаїв це перед ним, батько нe вірить… А стрийко Михайло, виходить, не помер? Його… що з ним зробили? Навіщо батько обманював удруге? «Опришко погубить нас усіх». Хто погубить? Радянська влада, в яку він повірив, як колись у Бога?

      Богдан утікав геть від хати. Він боявся, що буде плакати, кричати, образить тата.

      Блукав цілий день по царинах. Повертався додому з серцем, затроюдженим зневірою. Тепер він не мав чого покласти в душу. Любов до рідної землі… До України. Не радянської. А якої? Якої іншої України?

      Застав у хаті незрозуміле сум’яття. Вчителька Марта Яківна збирала гамузом свої речі у валізку, плакала, прощалася.

      – Що сталося? – спитав тривожно Богдан.

      – Війна з німцями, – відповів зажурений батько.

      Богдан здригнувся. Білі м’ячики хмарок на небі… Боляче вдарилось у мозок жахне, він скрикнув, здавлюючи ридання:

      – А Віра, Вірочка?

      Мати згорбилась над столом, обхопивши голову руками. Батько лаштувався в дорогу. Він поїде разом з Мартою Яківною до Львова і забере звідти дочку.

      IV

      Різноголосою тривожною луною линули над Загайпіллям вістки про війну. Бої котилися стороною, над Прут долітав далекий фронтовий гул, і лише зенітки десь далеко час від часу пугукали, і прожектори