Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

та, яку кохав. На призьбі повзала дитина, плакала, але мати не звертала на неї уваги, дивилася на Івана.

      – Куди ви?…

      Він підійшов до тину, переступив перелаз і, не думаючи про те, що може побачити Семен, обняв її по-парубоцьки однією рукою, поцілував у щоку.

      – Щасти тобі тут, Оленко…

      – Хай вам Бог помагає, Іване. За все добро… За мене.

      На тракті догнала Івана Ганна Сторожучка. Хустина сповзла з голови на шию, злом іскрились очі, дихнула йому в обличчя пекучим докором:

      – Так легко все, так просто, як дитині цяцьку показати… Куди ідеш, голово сільради, начальнику? За себе боїшся? А ми як? Погрались діточки в свободу і досить їм? Пити разом, а розплачуватися окремо, Іване?

      – Ой, Ганко, Ганко… Скільки такого цвіту, як ти, змарнується. Прости, Ганнусько… Перед тобою, як перед народом, благаю прощення.

      Він нагнувся до її рук і заквапився по тракту, щоб не дивитися більше на горе, на тугу, що застигла сірим силуетом при битій дорозі.

      Шинкарук повертався зі Львова. Йому пощастило доїхати до Станіслава товарним поїздом – це, мабуть, був останній, посланий для евакуації військових частин, – далі до Коломиї довелося йти пішки.

      Не відчував ні втоми, ні голоду. Все, що не стосувалося його неймовірного горя, було далеким, чужим, ворожим.

      Віри немає, донечки!

      Люди ходять, працюють у полі, діти граються в поросі, хтось хихоче в сутінках за тином, навіть пісня, мов заперечення смерті, стрепенеться то тут, то там над стривоженою землею. Мирно стоїть крислатий дуб, розпростерши чепірнате гілля над хрестом край дороги, сонце досушує стомлене колосся, а воно хилиться й покірно жде серпа; вечори скроплюють росами прив’ялі трави, споліскують короткі грозові дощі смагу з землі; люди відчиняють двері й приймають подорожнього на ніч.

      І все це живе поза його горем, байдуже до нього; світ існує, як і колись, не знає і знати не хоче, що він утратив дочку!

      Дратували Шинкарука безжурні обличчя, ображали розмови про щось зовсім далеке від війни і смерті, святотатством здавався сміх. Він утратив дочку, над його сім’єю нависла страшна непевність, можливо, в нього немає вже дружини й сина, а світові байдуже до цього всього, байдуже!

      Кілька днів тому Шинкарук, насилу діставши квиток на поїзд, приїхав до Львова. Тут він дізнався про відступ. Але тривожні розмови, голосні команди військових і лайка водіїв на вулицях ковзали повз його увагу. Він біг провулками, боячись, що заблудиться і не знайде будинку, в якому жила Віра. Знайшов. Господиня Слівінська скорботно розповіла про те, як Віра вранці збиралася йти в бібліотеку, була веселою і зовсім не сподівалася, бідна, що її схоплять енкаведисти. Бо, прошу я вас, за цих кілька днів скільки людей пересаджали! Ні-ні, вона нічого докладно не знає. Але казала пані Зарицька, а її чоловік працював кимсь там у міській раді – то хто вже буде краще знати, – казала, що був потайний наказ арештувати як можна більше, щоб німці не мали підтримки від свідомого місцевого населення. Але най добродій Шинкарук не падає у відчай. Можливо,