Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

були наче не його власні, а нав’язані звідкись зовні, як ота стара австрійська пісенька, що зовсім недоречно вривалася в свідомість і глузувала його батьківського горя:

      Гонвед-банда і музика!

      Чого ж тобі, брате, ще?

      «Геть, геть! Що мені до всього світу, в мене ж дочки нема, мене скривдили, знищили, то хай будуть вони прокляті!»

      «Але ж, крім тебе, живе великий світ, океан людських доль! І твоя печаль чи радість – це лише крапля, а не зміст людського життя. Треба стати вище й глянути: може, твоє горе не збігається з людським? Яке ти маєш право проклинати те, чого не проклинає народ? А коли б у тебе була зараз сила виклясти для себе одного щастя – ти став би злочинцем. Адже чекаєш окупантів! Собі – мізерне добро, а лихо мільйонам? Стань вище, як ти смієш оцінювати життя людей своїм горем?»

      «Дитини в мене немає… Ви розумієте? Вірочки моєї… О Господи, та невже це правда?»

      Третю добу йде Шинкарук пішки. Обличчя заросле, очі спалені спекою і слізьми. Одяг просяк пилюкою, волосся злиплося у ковтуни, а сам він подібний до жебрака.

      Остання подорожня ніч застала його недалеко від Коломиї. До Шинкарука довго приглядалася господиня, переморгнулася з чоловіком.

      – Не бійтеся, гроші в мене є…

      – Та ми не про гроші, – знизав плечима господар. – Різні люди тепер бродять.

      – Я не з далеких. Загайпілля, може, чули?

      Йому дали вечеряти, постелили на лавиці біля вікна. Прокинувся, коли сонце вже добре підбилося. З пасовиська втекла від ґедзів корова і мукнула під вікном, наставляючи до хати морду. Знайомий запах коров’ячого дихання обдав Шинкарука і до болю відчутно нагадав йому про рідний кут. Сьогодні буде вдома. Але як там, що?

      Він одягся, подав господареві червінця. Той відхилив його руку, гірко посміхнувшись.

      Зрозумів: уже нема тут радянської влади; забулося власне горе, тривожно запитав:

      – Німці вже тут?

      – Нікого ще не бачив. Кажуть, Україну проголосили.

      – Україну?! Хто? Яку?

      – Кажуть, якийсь Бандера.

      Шинкарук замружив очі, продумував почуту новину. «Україна… Як це? А де військо, державний апарат? З неба впали? І Бандера… Що за один? Це якась фікція… Хоч, може…»

      – А що люди на це? – спитав обережно.

      – Люди – не знаю… А я… Пам’ятаю трохи Австрію, хлопчиком був. Перебідив Польщу… На Радянській Україні не набив оскоми. Жив добре. А на цю подивлюся… Хоч і її ми вже бачили. Ще у вісімнадцятому вона також ішла поперед німців чи то за ними. То була гонорова Україна, панська, як Польща… Подивимось…

      – Хто знає, чи на цю Україну будемо дивитися…

      – А що буде?

      Шинкарук не відповів. Відчув, як його власне горе поступилося перед маревом страшного лихоліття.

      У Коломиї прочитав відозву. Від імені проводу Організації українських націоналістів і її вождя Степана Бандери проголошував самостійну Україну прем’єр-міністр Ярослав Стецько. На ратуші лопотів жовто-блакитний прапор.

      «Виходить, німецької влади не буде, –