Кохання останнього магната. Френсіс Скотт Фіцджеральд

[52] завірюх… такого ніщо не зупинить. За хвилину він тут буде… він тобі сподобається.

      Він мовив це так, ніби виношував намір звести нас разом усе попереднє життя, і власне заради цього й влаштував землетрус.

      – Він тобі сподобається, – повторив він. – А коли ти повертаєшся до коледжу?

      – Я ж тільки прилетіла додому.

      – Тобто попереду в тебе ціле літо?

      – Вибач, – сказала я. – Повернуся, як тільки зможу.

      В голові у мене був туман. У мене просто не могла не промайнути думка, що в нього й дійсно могли бути якісь наміри щодо мене, і якщо так, то стадія була аж занадто рання. Як на те, я могла відчувати себе лише «гарним реквізитом». І така перспектива мене не спокушала… то було все одно, що вийти заміж за лікаря. Рідко коли той залишав кіностудію до одинадцятої вечора.

      – І скільки ж, – він запитав у мого батька, – їй залишилося до випуску? От що я мав на увазі.

      Тут, гадаю, я ладна була запально вигукнути, що мені необов’язково повертатися до коледжу, що освіти в мене ого-го… як увійшов гідний усілякого захвату Робінсон, клишоногий рудий парубок, ладний скочити і у вогонь, і у воду.

      – Це – Робі, Сесиліє, – просто сказав Стар. – Нумо, Робі, пішли.

      Так я й зустрілася з Робі. Сказати, що я зустріла свою долю, здавалося безглуздям, проте так лише здавалося. Бо прийде час, і не хто інший, як Робі, розповість мені, як Стар тієї ночі знайшов своє кохання.

      Епізод 6

      У місячному світлі знімальний майданчик являв собою тридцять акрів казкової країни – і зовсім не тому, що «натура» скидалася на африканські джунглі або середньовічний французький замок, або на шхуни на якірній стоянці, або на нічний Бродвей, а тому, що нагадувала розідрану дитячу книжечку з картинками, наче уривки казкових історій, що пурхають між язиками полум’я. Я ніколи не жила в будинку зі справжнім горищем, та зараз натурний майданчик, як на мене, виглядав саме так, а вночі, з її викривленим сяйвом, все ніби оживало.

      Коли прибули Стар та Робі, пучки світла вже вихоплювали небезпечні ділянки «водопілля».

      – Ми відкачаємо цю воду в болото на Тридцять шостій вулиці, – мовив Робі, окинувши оком розміри розливу. – Це міська власність… От вам і Божий промисел. Тільки-но подивіться!

      На маківці величної голови бога Шиви[53] вниз за течією штучної річки пливли дві жінки. Ідола змило з майданчика, що зображав собою Бірму, й несло звивистими путями ріки, посеред якої він разом з іншими уламками катастрофи то борсався на мілині, то кружляв у водоверті. Дві біженки знайшли притулок серед звивин божественних локонів на високому чолі і на перший погляд скидалися на туристок на автобусній екскурсії визначними місцями паводка.

      – Ти диви, Монро! – вигукнув Робі. – Глянь он на тих дамочок!

      В’язнучи ногами в непередбаченій багнюці, обидва дочвалали до берега основного русла. Звідси було видно, що жінки неабияк перелякані, проте вже сповнені надії на скорий порятунок.

      – Хай би й пливли собі до самої стічної труби, – галантно

53

Шива – один із трійці головних богів в індуїзмі, поряд з Брахмою та Вішну.