Богдан Хмельницький. Легенда і людина. Петро Кралюк

[128]

      На відміну від Самовидця, котрий зображує похід козаків і татар на Львів у 1648 р. як грабіжницький, Грабянка намагався приховувати негативні моменти. Вдаючись до чуток, літописець виправдовував діяння Хмельницького під Львовом. Виявляється, в цьому місті католики вбивали русинів, через що козацький гетьман і хотів спалити Львів: «У Львові тоді якраз було повно втікачів, так само як і в передмісті у костьолі бернардинів, тиснява панувала невимовна, тоді бернардинці потай перебили силу благочестивих русинів і тіла їхні в криницю повкидали. Дізнався про це Хмельницький і пригрозив спалити місто, та потім зглянувся на благочестивих, узяв викуп і подався добувати Замостя».[129] Думаємо, говорити про достовірність такої інформації не варто. Але подібні вигадки сприймалися й тиражувалися українськими авторами.

      Ось як пише Грабянка про відхід Хмельницького з військом від Замостя в 1648 р.: «Хоч і залишився найбільшим недругом шляхти, все ж у війні цій виявив себе (важливу на те маючи причину) і найбільшим справедливцем. Викликав сторожу і наказав сурмити назавтра генеральний похід, а щоб татари по селах ясир не брали, він взяв у міщан невеликий викуп і, ублаживши їх, відрядив додому, а сам повернув на Україну».[130]

      Грабянка також намагався представити Хмельницького як справедливого діяча, що дбав про людей, не хотів ображати своїх ворогів. Літописець твердить, ніби той не допускав, щоб татари брали ясир.

      Після походів 1648 р. Грабянка намагається зобразити Хмельницького як надзвичайно впливову особу, з якою хочуть мати справу правителі Європи. До нього приїжджають різноманітні посольства, а він сам вирішує, як їх приймати. Зі зневагою гетьман приймає поляків. Дипломатична місія останніх під пером Грабянки перетворюється в якійсь комічний водевіль: «Посли зібралися, взяли дарунки, знамено, бунчук, булаву та привілеї на запорізьке гетьманство і вирушили в дорогу. Прибули у Переяслав, вручили Хмельницькому королівське послання та привілеї на волю і гетьманство, а також знамено, бунчук та булаву. Однак Хмельницький з погордою прийняв їх, військове щастя розбалувало його, і він нахвалявся ляхів не лише за Сяном та за Віслою, а й за горами нагайкою повиганяти й гнати їх без оглядки, «бо ви, нинішні ляхи, не маєте нічого спільного з колишніми кавалерами, а скоріше зайцями стали, на мавп скидаєтесь, тільки й умієте, що говорити та втікати». І як не старався Кисіль, як не працював своїми медовими устами, однак гетьман, зневажаючи його велеречивість, не раз обривав його, наказував помовчати, і тільки шануючи своє старе знайомство з ним, запросив усіх послів до себе на обід та, порішивши посміятися з пихи панської, зодягнувся в дорогі шати і піднімав позолочену чару зі звичайною горілкою на честь послів польських та на честь жони своєї Чаплинської, родом польки (що теж багато вбрана і, мов п’яна, саме розтирала в черепку тютюн для Хмельницького)».[131]

      Щодо послів інших держав, то вони виявляють велику честь гетьману. А він їх з повагою приймає. Вони обговорюють з ним, як змінити політичну карту Східної Європи: «В цей же час у Хмельницького побували

129

Там само. – С. 894–895.

130

Там само. – С. 895.

131

Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. – С. 895–896.