Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі. Литагент «Фолио»

й осадництво, відсутність українського університету, полонізація шкільництва, пацифікація 1930 р. стали провідними у політиці УНДО. Як найчисленніша українська партія, УНДО позиціонувало себе як репрезентант українців у Польській державі.

      Микола Кучерепа

      «Волинський експеримент» воєводи Г. Юзевського

      Міжвоєнна Польща була багатонаціональною державою. Крім поляків, у ній проживало чимало представників білоруської, російської, литовської, єврейської, чеської, німецької та інших національностей. Проте другу за чисельністю національну групу в Польщі становили українці, які проживали в Західній Волині, Поліссі, Підляшші, Східній Галичині, Холмщині. Загалом західноукраїнські землі, що перебували у складі Другої Речі Посполитої, становили досить значну територію – більше 100 тис. км2, тобто третину тодішньої Польської держави.[322] Згідно з офіційними даними перепису 1931 р., громадян української національності проживало в Польщі 4442 тис.,[323] або 15–16 % усього населення.

      Українська проблема була досить вагомою в політиці офіційної Варшави, оскільки відносини між українцями і Польською державою протягом усього міжвоєнного десятиріччя були досить непростими. Щодо її розв’язання в польському політичному таборі було багато підходів. «Ендеки», які перебували при владі до травневого перевороту 1926 р., прагнучи створити однонаціональну державу, намагалися якнайшвидше асимілювати представників непольських меншин. Реалізація цього завдання не виключала й насильницькі методи.

      Другий напрям представляли т. зв. пілсудчики – прибічники Юзефа Пілсудського. Вони добре розуміли необхідність вирішення української проблеми, з якою пов’язували, і не безпідставно, подальшу долю Речі Посполитої. Не полишаючи головної мети – полонізації українців, у національній політиці вони намагалися використовувати гнучкішу тактику.

      Польські соціалісти пропагували ідею надання територіальної автономії Східній Галичині, а іншим західноукраїнським землям – територіального самоврядування. Найрадикальніший підхід пропонували комуністи. Експлуатуючи «право націй на самовизначення», вони виступали за приєднання західноукраїнських земель у складі Польщі до Української Соціалістичної Радянської Республіки.

      Офіційна Варшава, розробляючи політичну лінію щодо українців, намагалася поглибити регіональні особливості і розчленувати на окремі частини єдиний український народ. Зважаючи на відмінності в рівні національної свідомості, культури, політичної активності українців Волині й Галичини, урядові кола хотіли їх поглибити і запобігти згуртуванню українців у єдину політичну силу.

      Західна Волинь увійшла до складу Польщі за Ризьким мирним договором 1921 р. Тут було утворене Волинське воєводство, яке за територією посідало друге місце в державі.[324] Особливістю його адміністративного поділу були значні відмінності повітів як за територією,

322

Зокрема, територія тодішніх Волинського воєводства становила 35,7 тис. км2, Львівського – 28,4, Станіславівського – 16,9, Тернопільського – 16,5 тис. км2. Крім цього, українці проживали у східних повітах Люблінського, південних повітах Поліського воєводств. Див.: Mały rocznik statystycrny. – Warszawa, 1939. – S. 12–14. Для порівняння: територія таких нинішніх держав, як Австрія становить 84 тис. км2, Болгарія – 111, Данія – 44, Ірландія – 70, Ісландія – 103, Нідерланди – 41, Португалія – 92, Швейцарія – 41, Угорщина – 93 тис. км2.

323

Żarnowski J. Społeczeństwo Drugiej Rzeczypospolitej 1918–1939. – Warszawa, 1973. – S. 374.

324

Drugi Powszechny Spis Ludności z dnia 7 grudnia 1931 r. Mieszkania i gospodarstwa domowe. Ludność. Stosunki zawodowe. Wojewуdztwo Wołyńskie. – Warszawa, 1938. – T. 70. – S. 2.