Пекло на землі. Віталій Юрченко

стару парафіяльну рутину, – твердив не раз зав. агітпропом ОПК[23].

      Посилаючи на обслідування, нам наказували приглядатися не до формальних знань учнів, а до соціяльного духу школи, до особи самого вихователя.

      І от приїжджаєш на село.

      – Злецько пишуть ваші дітлахи, – зауважуєш учителеві.

      – Нема на чому, товариш інспектор, – скаржився вчитель. – Паперу брак.

      – Та й читають кепсько.

      – Не знаю… Революційна метода… не призвичаїлись до неї, – виправдовується вчитель.

      – А чого ж рахувати не вміють?

      – Госп… той, Маркс його святий знає, – розводить безпорадно руки вчитель. – Мабуть тому, що часу брак. 4 години тижнево на рахунку для дитини мало. І взагалі програма якось так… Не вкладаємось… Чи не можна?.. Оті методи… Букварів нема, розрізної абетки, складів, а з пальця не навчиш… Чи не порадили б ви…

      Але на раду нема часу.

      – Ну, діти, вірите у Бога?

      – Вдома віримо, а в школі ні, – відрізують гуртом.

      – А то чого ж так? – вражений питаєшся.

      – Бо так наказують: вдома мати, а в школі вчитель.

      – А кого більше слухаєте?

      – Мами, бо вони б’ють, а вчителеві заборонено.

      У прикрому положенні діти, та не в кращому і вчитель. Він не то з дітьми, а й зі своєю сім’єю впоратись не може.

      – Жінка товаришить з матушкою, а комсомольці на мені злість зганяють. Порадьте, товариш інспектор, як тут вив’язатись, бо жінка страшенно вперта.

      Але й тут нема часу. Йдеш до сільради і в спосіб сексота випитуєш, чи вчитель не розводить петлюрівщини в школі, яким він духом дихає на селі. На це в нас є окрема анкета від ГПУ. Тут витрачаєш найбільшу частину побуту на селі.

      – Як же ваш учитель? – питаєш не одного селянина.

      – Та людина ніби й байдуже…

      – Дітей навчає добре?

      – А хто ж його тепер розбере? Він вчить не по-нашому, а по-революційному, по-мариканському.

      – І подобається вам американка?

      – Мабуть що ні, бо поки вчили по-свойому, то по Різдві дитина й читати вміла. А за мариканки мій Степанко ось другу зиму ходить, а не вчитає. «Комуна, колектив» то розбере, а дайте йому крутіше слово, та й не втне. Чудна якась наука. Колись бувало, вивчився читати, – чи то байку, чи псалтир однаково січе. А тепер радянське слівце зразу вхопить, а христіянське попомучить.

      – Правду сказати, хіба вони там вчаться? – починає другий, суворіший критик.

      – Гасають жеребцями поза школу та чоботята рвуть. Коли не йдеш попри школу – діти гуляють. Чого вибрикуєте, чом не вчитесь? питаєш. Вчителя до сільради покликали. Так вчитель у сільраді радить, а дні проходять, йому платня однаково йде, а наші діти туманами зістаються.

      – Або ті скусії (екскурсії), – вступає третій з подивом. – Пощо вони дитині? Й то кожного божого дня: «Чого сьогодні вчили, Іванку?» – «Та в скусію ходили». – «І що ж ви там робили?» – «А що? Обійшли круг села, в балці спочили

23

Завідувач агітаційно-пропагандистичного відділу при окруж-ному партійному комітеті.