Пекло на землі. Віталій Юрченко

вручив мені повідомлення: безатгаварочно явіться в ГПУ на 10 часов утра 26/8, комната следователя по ББ (боротьба з бандитизмом).

      Защеміло серце. Що робити? Явитись – певно посадять. Не йти – самі заберуть, а як ні, то переслідування, вовче життя… Ні…

      Поїхав, а разом зі мною Тимошко на всякий «нещасливий случай». Затерп, як входили в колючу огорожу ГПУ. «Господи, чи ж вертатимусь назад сьогодні?»

      – Явілісь!? – зустрів ніби зі здивуванням слідчий. – Так вот, ізложіте подробно, без обіняков, где билі, что дєлалі, начіная с 17 года? Предупреждаю, что ми знаем всю вашу поднаготную, слихалі, что в последнее время кое-чем полезним началі заніматься. Ето вам на плюс. Ізложіте всьо чістосєрдєчно.

      Ошпарив він мене. Невже все знають?! Хіба ж помилують? Чи не признався, бува, Матвій? Не може бути…

      І брехав, зразу плутано, а далі виправлявся в льогіці. Слідчий глипав, мінив лице, то подивлявся, то недовірливо крутив головою.

      – Пачему ви нє явілісь по амністії, как бандітскій афіцер? – запитав раптово.

      – Я офіцером ніколи не був.

      – А в бандє Дерещука разве нє афіцерскую роль ісполнялі? – заграв єхидно.

      – У якого Дерещука? – багатозначно й сміливо заперечив я, зрозумівши, що слідчий бере лише на здогад, а фактів напевно не має.

      – Что ви?! – скептично блиснув жовтими зубами. – Нє знаєте банди Дерещука!?

      – І в очі не бачив, – побожився.

      – Напрасно ви скриваєтє. У нас єсть документальні данниє, что ви работалі в бандє отамана Дерещука атвєтственним старшиной.

      – А я вам живих свідків дам, що в банді Дерещука й ногою не був.

      – Єто ваше последнее слово?

      – Інакше я не можу нічого сказати.

      – Жаль, – понизив слідчий тон і ніби справді з жалем продовжав: – прійдьотся вас…

      У дверях з’явився Тимошко.

      – О, а мій землячок чого тут? – здивувався він, немов давно мене не бачив.

      – Єто твой?.. Плохіє у тєбя землячкі. Пріходітся арестов…

      – Арештувати? За що? – виявив Тимошко ще більший, вдало роблений, подив. – Товариш Дворянінов, на мінутку…

      Вони пішли на мінутку, а я з годину чекав на коридорі. Віхрем снували думки, аж підносили на лаві. Одна шептала: зривайся, двері відкриті, коло воріт сторожі нема… А друга, розважніша, перебивала їй: будь терпеливий. А ось Тимошко щось вторгує… Третя знов спокушала: не гай часу, не трать моменту, бо як закинуть у мурі…

      І виник в уяві льох Чрезвичайки, брудний, холодний… А проти нього воля, село, життя… Зірвався, узяв за клямку, відхилив… і…

      – Зайди, – покликав Тимошко.

      Заходжу.

      – Вот что, гражданін Юрченко. Прінімая во вніманіє, что ви началі полезную савєтскую работу, пока вас отпускаю. Дайте підпіску о неразглашенії нашіх разгаворов.

      Підписуюсь.

      – Всякая полезная работа будет запісана на ваш счот. Ви свабодни.

      Як помилуваний смертник з місця вішалниці, так біг я з будинку ГПУ.

      Зворохобила мене ця візита.