Пекло на землі. Віталій Юрченко

просто кардинальний, був перелім у вчительських лавах. Досі пересічний учитель був явно ворожий усій природі влади рад. Ще вчора він вичитував зі щойно розрізаної «Азбуки комунізму» засади комуністичного ладу, а поза школою провадив велитенську пропаганду за повалення цього ладу.

      Сотні випадків, як зі школи, з самих лекцій, арештували вчителів, розстрілювали масами, – красномовно доводять, що українське вчительство душею й серцем було далеке від більшовицьких ідей. Спілка Робос має лиху славу й донині. Правляча комісарська каста прозиває її контрреволюційною наволоччю, петлюрівщиною, сепаратистами, шовіністами.

      Людям з такою славою дати в руки виховання соціялістичного покоління було б наївно. Це непокоїло комуністів. За всяку ціну треба було завоювати вчительство, викликати політичний зрух, бодай фальшивий.

      І от під акомпаніямент загально-державницьких літавр про успіхи і силу більшовизму почалась «переломова доба». Нас засадили за зубровку[13] азбук комунізмів, матеріалізмів, реврухів. По трьох місяцях скаженого навчання провели всім обов’язкову «політ-правєрку». Ми, як пильні учні (звільняли тих, хто не складе іспитів), «проказали» викуване «комуністичне вірую й ісповідую». Нас погладили по головці, сказавши «харашо, прекрасно», і стався історичний закрут у житті радянського педагога: загули про його політичну вірність та ідеольогічну чесність на всі голоси, в усі дзвони. Одним махом охрестили всіх скомунізованими, прибили червоний стемпель й запрягли до роботи. Без його отвертого слова, неприневоленої згоди й щирої думки, а вийшло так, ніби вчительство само склало присягу вірности.

      Атмосфера створилася так тонко піднесена, що переконувала найупертішого невіру: і підвищення платні, і орден почесної праці, і шефство над Червоною армією, і з’їзди, вечерниці «спайки»[14] з комячейками, а всюди промови, сповіді, завіряння, похвали, овації.

      Весь акорд тих похвальних дитирамб у честь «прозрілого й покаяного грішника» спантеличив менше свідомих, а далекозорішим ніяково було бодай словом порушувати атмосферу вірнопідданчого акту.

      І під шумок отої штучної, уговкуючої пісні заходились очервонілі вчителі коло «будівництва соціялізму».

      Серед засліплених був і я. В соціяльних питаннях, здається, найлівіший, сторонник скрайнього демократизму і всім серцем горнучись до мас, ідучи тільки з ними, – я захитався в свойому виболілому ідеалі. Поховавши надію на можливість української держави, повірив у щирість цих пісень, став переконаним радянцем і з силою захвату кинувся у вир радянського життя.

      Працював я на новому місці вчителем та райінспектором. На відкритті районового політосвітнього центру – Райсельбуду виголосив добру промову-програму культурної роботи сельбудинку. Вона сподобалась секретареві РПК[15]. Він узяв мене – енергійного, запального під батьківську політичну руку, звербувавши до всіх радянсько-партійних завдань.

      Закрутився

13

Кування, науку.

14

Ідейне єднання, ідеольогічна близькість.

15

Районового партійного комітету.