Пекло на землі. Віталій Юрченко

за два роки їй належала пенсія-емеритура). Ми – робоча частина доводили, що вчителі іноді безсилі проти побутово-релігійних переконань батьків, особливо на селі. Як не вмовляли нас інспектори-комуністи, ми не погоджувались на звільнення і справу виграли, хоч за два місяці Остапенкову звільнили вже не через РКК, а через ГПУ. Отож за це мене в’яжуть з попами. Ага, іще одна подія:

      Обмірковуючи справу антирелігійної пропаганди в школі, деякі вчителі-активісти внесли пропозицію працювати неділями, хоч би припадав день відпочинку (у нас п’ятиденка). Я заперечував: Це буде не антирелігійна, а релігійна пропаганда. Ми настроюватимем селянство проти школи. Діти не ходитимуть у неділю. А втратить день, другий – відстане від громади. Будуть другорічники. А з ними ж нас боротись заставляють усякими способами.

      І тут запідозріли з мого боку щось непевне, хоч говорив я цілком щиро.

      Щораз повставали навколо мене неприємності.

      На свято Шевченка 1929 року вийшло таке:

      Вивчив я дітей декілька деклямацій Шевченка. Доповідач – учень у рефераті характеризував діяльність поета, а водночас, для ілюстрації, діти деклямували значніші твори поодиноко та гуртом.

      Під час програми влетів до залі вожатий піонерів – комсомолець Сімаков. Тоді саме Васько Шульга гнучкою й зворушливою інтонацією виголошував:

      Настане суд, заговорять

      І Дніпро, і гори,

      І потече сторіками

      Кров у синє море…

      Вожатий підбіг до мене:

      – Пачему нє согласовалі програми вечора са мной?

      – А хіба це обов’язково? Я й не знав.

      Він мінився на лиці.

      А деклямація проймаючо – лилась:

      Хто ми? Чиї діти? Яких батьків?

      Ким, за що закуті?

      – Дак єто же гнуснєйшая контрреволюція! Как ви смєлі пазволіть? – не міг стерпіти Сімаков.

      – Чого ж? Шевченкові слова, а сьогодні його радянське свято. Я з літератури це студіюю.

      – Да что ви мне літературой глаза замазиваєтє? Єто явная петлюровщіна. Я нє пазволю…

      І побіг за куліси. Щоб він не псував настрою дітям, – я за ним. Немов би дурману напився, никав Сімаков за кулісами з кута в куток.

      Діти виконували колективну деклямацію «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Коли дванадцять дитячих голосів зі страдницьким болем проказали:

      На нашій… не своїй землі…

      Сімаков скочив до мене:

      – Жовтоблакітнік, бандіт…

      А як голоси піднесено-розпучливим тоном рецитували:

      Та не однаково мені,

      Як Україну злії люди

      Присплять лукаві і в огні

      Її окраденую збудять, ох…

      він, не знаючи, що може бути далі, шарпнув завісу і без порозуміння з завідувачем оголосив вечірку закритою.

      Другого дня викликали зава до Наросвіти, а потім до ГПУ. Тягали його зо два тижні, хоч як доводив, що в пораднику до улаштування свята Шевченка такі деклямації дозволені.

      – Знаєм