Пекло на землі. Віталій Юрченко

поробиш? Мобілізують.

      – А ти демобілізуйся.

      – Воно не штука не піти, але ж дизинтиром зроблять.

      – Та хай би робили, чорт там з тим, а то прилетять, до цурочки обголять ще й хату спалять: читав приказ?

      – І на це є рада. Всіх не спалять. Прийдуть палити, а ми по них гасити, – пояснював Тимошівський.

      – Та що одні лиш Синьки зроблять?

      – Не бійсь. За Синьками підуть і інші. Он в Грузькій жоден не йде. Бо ж за кого наставляти груди?

      Тим часом прийшло сільське начальство, музика, й почався мітинг. Місцевий агент ЧК Кнурець аж захлинався – закликав на боротьбу з петлюрівськими бандами. За ним голова НКС, сільради. Кожний вигукував «хай живе радвлада, смерть буржуазії», а музика підхоплювала тушем.

      Коли все ніби скінчилося, на стіл вискочив наш Тимошівський.

      – Браття! Красненько нам співали, кликали йти. А за що йти, за кого? За тих кацапських босяків, що граблять наші села, мордують люд та хочуть завести червону панщину – комуну? Що доброго дали нам ці запроданці Москви, подумайте усі та й розміркуйте, чи варто йти на службу цим харцизам. Не слухайте Кнурця, бо це продажня шкура. Питайте власного розуму. Він вам підкаже: чи йти проти своїх братів, чи стати їм на поміч. Моя думка така, що за братів, за Україну.

      – Правильно, за Україну! – загули хлопці.

      – Пастой, что за разгавор? – кричав, вихопившися Кнурець, – арестовать цево мєрзавца й до Чека.

      – Кого і хто? Одеський жулік? Ану спробуй, – обернувся на столі Тимошівський до Кнурця.

      – Друзья, це ж проти закону. Приказ від влади є – значить треба сповнять, – виступав лагідно голова сільради.

      – Сповняй, коли тобі ця влада мила. Ми її знати не хочем.

      – Не наставляли, не просили, то й голова не болить.

      – Граждане ето… ето протів власті, протів республікі саветов. Я пажалєюся в Чека. Я… – загрожував Кнурець.

      – Та годі з тим Чека носитись. Не вспієш слово мовити, як вже й Чека. У нас своя Чека. Сам казав, що тепер вся влада на місцях. Отож ми – влада порішили, що не хочем іти й не йдем, чорт зна за кого, воювати.

      – Граждане-таваріщі! Іменем РСФСР я прізиваю не слушаться етіх бандітов, а…

      – Хто бандит? Хто? – вхопилося до Кнурця кілька хлопців. – Ось тобі бандит, ось, – і захмолостало кілька кулаків.

      – Граждане, – кинувся рятувати товариша голова сільради. – Будьте сознатєльні. Зачем розбій? Зачем кровопролиття? Не хочете іти, Бог з вами, ми так і до Тривкого (революційного комітету) донесем, а зачим биться. Прикратіть. Я вас прошу, – і потягнув розкиненого Кнурця до сельсовєтівських сіней.

      – То як же, братці? – виліз знову на стіл Томашівський. – Іти чи ні? Голосую. Хто хоче йти? Раз, два… А! це обидва пролітайли, їм однак нічого робити, хоч би мобілізував сам дідько. А хто проти? Ого… Усі… Музики, грайте туш. Розходьтеся, браття, додому. А хто б хотів у інший бік, – питайте, шлях покажу.

      Демобілізувалися без бою. А ввечері Томашівський привів 37 юнаків. Так і по інших селах.

      За тиждень загін