Пекло на землі. Віталій Юрченко

усі, не хочем скніти у ярмі, – заприсягнулись щиро.

      А срібний місяць у горі і соловейко на калині, єдині свідки нашої присяги, благословляли нас на боротьбу.

      Обчислили кріси, кулі, пригадали, хто на селі яку зброю має – і з першим покликом усім стати до зброї. Потішив і Рудий: два десятки козарлюг і кулемет має. Чекає виступу.

      Він не забарився. Одного вечора в суботу підбігла під мої ворота бричка, а з неї Чубатий, Ларій і два козаки.

      – Здоров, лобуряко. Вітай гостей.

      – Оце й усі? – дивувався зразу я.

      – Ні. Якраз удванадцятеро стільки на хуторі: 60 крісів і 20 шабель. Коли прилучиш хоч ще стільки, то завдання виконав бездоганно.

      – Та вже два тижні раків не ловив.

      За три годині поза городи гусаком рушало 32 наших з однокінкою припасів: дядько Андрій кобилу пожертвував «для України», а старий Амос подарував візок.

      Щиро віталися повстанці – виноградівці й байбаківці з нашими.

      – Здорові будьмо. Запоріжців нема нікого?

      – Хто мазепинець, а покажись!

      – Здоров, Семене! Як ся маєш? Вже рана зажила?

      – Значиться, знову комуну бити будем разом?

      – А де ти дівся, як Жмеринку здавали?

      – Та де ж? У полон попав, а звідтіль чкурнув додому.

      – Запродав сукин син полковник. Нас у бій послав, а сам за касу та до золотопагонців.

      – Еге, та в тебе все добірні, – оглядав моїх молодців Олешко. – Чи ж кожен нюхав козацької табаки?

      – Є всякий сорт, – хтось обізвався. – Є такі, що дезертирували, як батько Петлюра закликав. Тепер порозумнішали і хочуть боржок комуні повернути. Краще пізно, як ніколи.

      – Зібрав батько кумпанію хоч маленьку та вартненьку, – радів Олешко.

      – Маю за честь сповістити, що ще не всі, – рапортував я. – Прибудуть ще хлопці. Надія є, що буде більше сотні, а може й з соловейком (кулеметом).

      – Хіба? – підскочив Чубатий. – Чого ж ти мнеш?

      – Та коли в тебе нетерплячка, сідаймо на тачанку, як коні не стомлені, та й будем знати.

      Послали Саву з двома виноградівцями до Клинової, а я з Чубатим поїхав до Краснопілки. Опівночі стукали до Рудого. Налякана старенька мати довго не обзивалася. З трудом переконали її, що ми не ті, кого на думці має. Сестра відшукала Івана в сусідській коморі: певне з Горлинкою якоюсь бавився. Прибіг до нас у підштанцях, заспаний.

      – Юрченко?! А бодай тобі ні дна ні покришки. Не найшов кращої години? А то ж хто, – глянув на Чубатого.

      – Ходімо десь тісніше.

      У клуні Чубатий виклав справу. Іван чухався й підкидав плечима.

      – Або я знаю? Такий час. Собак усіх побудиш, а їх до ранку не збереш. Крім того, кулемет ще в охрані (місцева самоохорона – тоді в кожнім майже селі була). Самі віддати не рішаються; кажуть, щоб видерти. Без «Максима» ж буде сумно… А коли думаєте звідціль рушати?

      – Хотіли б завтра.

      – Почекаймо до завтрішньої ночі. До речі, неділя. Зранку я підготую хлопців, вартуватимуть у самоохороні наші. Ви підскочите й по-військовому вкладете