Пекло на землі. Віталій Юрченко

вихопився наперед і заявив: «Ні в какіє разговори с бандами ми нє вступаєм. Давайте сейчас кулємьот, в протівном случае начінаєм бой».

      Чубатий скипів:

      – Селяни братя! – виступив. – Чи вашою мовою він говорить? Чи виявляє вашу думку? Хто він такий? Царський блазень, чи комунарський посіпака? Ми – повстанці селянських трударів проти комуни, за Україну, за її долю, за вас – батьків, дітей. На це ми взяли кулемет. Невже ми ваші вороги? Хіба вам корисніше буде, як зброю цю дістануть комуністи? Хто скаже, що чиним по-бандитськи? У кого здійметься на нас рука? Браття! Вертайтесь з Богом; нехай цей кулемет поможе нашій спільній справі. Хай він співає по степах і нищить комуністів…

      Селяни поспускали голови й слухали, ніяково зиркаючи один на одного.

      – Нє бить сєму, – опирався Хомяк далі. – Меня ізбралі, чтоб охранять імущество й порядок. Я нє позволю.

      – Який там дідько тебе вибирав, – заговорили позад нього. – Приїхали чекісти та й вибрали. Біжи до них та й радься, чи віддати.

      – А направду, – загомоніли сміливіше. – Нащо він нам? Однако стоїть, а в них він піде в діло.

      – Проти нас не поставлять, бо ці – селяни ще й, видно, недалекі. Хай іде, – підтримували хором.

      – Как так? Да ето явная поддержка контрреволюції! – обурювався Хомяк.

      – Чия б казала, а чия б мовчала, – сердито відрубав дядько. – А сам давно людей на бочку ставив? Чекай, чекай, тобі це не мине. Гадаєш, службою вірною загладиш?

      – Так це такий супончик? – сердито дивувався Олешко. – Вшивайсь, негіднику, з очей, бо щоб не договорився. Спасибі вам, браття селяни, за підмогу. А цього Каїна женіть. Він і чортові рябому служить буде, аби свою гадючу шкуру захистити.

      – Шомполів йому, – крикнув хтось з селян.

      – Припнять печатку, як розписку – хто кулемета взяв, – підкинули вже з наших лав.

      – А й справді не мішало б, – погоджувалися дядьки.

      – Де він, котрий, – зірвався з лави Дубенко Андрій, вицьвохкуючи шомполом.

      Селяни з цікавістю позадирали голови. Хомяк сунувся в гурт.

      – Ану, ставай, пришмалю. Та стій, не пацайся, – і цьвохнув кілька разів по спині. – Е, та він при повній амуніції, – глянув пожадливо на револьвер: – Чий це?

      – Чека подарувало як начальникові, – обізвалися за нього.

      – Чека? То хай Чека чекає, поки повернем, – і шарпнув з кишені револьвер. – Скидай штани та прийми за револьвер подяку комуністам.

      – Андрію, досить жартів, – наказав Чубатий і звернувся до всіх: – Загін, на дорогу, кроком руш. – А до селян: – Прощавайте, браття! Дяка вам велика.

      – Щасти, доле, з поворотом.

      У Круглику нашого полку прибуло. Опівночі прийшов Рудий з двадцятьтрьома, а на світанку присунув з дванадцятьма клинівчаками Сава. Останні встигли й «пооперувати»: зареквірували в Крутянській самоохороні 8 крісів, «уклали» кенегесця одесита, бо кинувся стріляти, й забрали Пухляка та двох чекістів.

      – А де ж твої чекісти? – питали ми, бачучи самого Пухляка зі жмутом крісів на плечах.

      – Було,