Пекло на землі. Віталій Юрченко

осінь, а зброї, одягу нема. Почався тиф, що сатанинською силою косив людей.

      Скосив він і мене. Десь у районі Вапнярки я занеміг. Був час поспішного відходу. Знесилений увечері в селянській хаті, я ранком звестися не міг, а другого дня втратив пам’ять.

      Аж за місяць, знемощілий від зворотного тифу, добрався я до рідного села.

      II У ПОВСТАНЧОМУ ОГНІ

      Початок 1920 року. Армія розбита, територія захоплена. Безсило впали наші святі пориви.

      А влада рад вбивалася в силу, справляючи весілля перемоги, очищуючи кордони.

      Блукаю по місті, з болем аналізуючи все, що твориться.

      Мітинги. Лунає українська мова, про Україну, про український люд-селянство. Фігурують боротьбісти[4], розпинаються за червону Україну, за єдиний шлях – з більшовиками.

      Сумно. Думки тьмаряться. Невже правдивий українець може подати руку червоному загарбникові? Чи не повторюються часи Богдана? Намагаються збагнути.

      – Чи й справді боротьбісти зійшлися з московськими комуністами? – зустрічаю свою людину – Підгайця Петра.

      – Правда й не дивна, – розсудливо відповідає.

      – Та ж це прийдіте поклонімось перед самодержавцями новими! – гарячусь.

      – Помиляєшся: боротьбісти – тверді і вірні українці. Вони напомацки не йдуть. Є гарантія контакту з більшовиками-москалями.

      – У чому ж та гарантія? Не бачу я її.

      – Придивись краще. Маєш: державна мова – наша, в урядах на місцях сідають – наші, військо, кажуть, теж буде – наше, бо гайдамацької частини таки не розформовують; навіть грошілопатки ходять наші.

      – І це задовольняє? А хто ж писатиме прикази цим нашим? Наші чи з Москви?

      – Ти не базікай, а тягни до влади наших, та так поволеньки й до Харкова достукаємось, – перебиває Підгаєць.

      – Не вірю я. Чи не пускають тумана червоні облудники, щоб в перші дні укоськати, а потім, як курчат, передушити небезпечних.

      – Чудний ти, невіро. Ніхто тебе не зачепить. Усім вчорашнє прощається. Більшовики не ті, зрозуміли, що помилялися на Україні. Тепер і «Ще не вмерла» дозволяють. Та нам не до фільозофій. Ти десь працюєш?

      – Ні, щойно прителепавсь.

      – Приходь до Фінвідділу, посаду дам. На роботі скоріш розвидниться. Бувай. Спішу на збори.

      І побіг, а я збаламучено дивився йому вслід.

      – Не збагну, – почав, зустрівшись з другим, з Камінським.

      – Не припускаю, щоб червоні варвари, які ще вчора з запіненою ненавистю нищили все українське, які лиш за портрет Шевченка до «стєнкі» пришпиляли, – щоб сьогодні так круто курс змінили. Хіба кілька десятків скапітульованих боротьбістів таку силу мають?

      – Не тільки це, – толкував Камінський. – Самі більшовики набрали води у вуха. Перестали з національним вогнем на Україні ґратись і поправіли. Прислухайтеся: про Україну заспівали, про комуну стихли, замість неї вживають «радянська влада, соціалізм», терору не провадять, комбідів не закладають, людей

4

Українські комуністи – націоналісти, організовані в УКП(б) – українську комуністичну партію боротьбістів.