Пекло на землі. Віталій Юрченко

посилати по полках спеціального листа та закликати вояків змагатись до останнього, ще справа, мовляв, не програна.

      Одначе військовий дух козацтва падав. Стомлені щоденними боями, обходами й переходами, виснажені від безсоння, злих харчів, від щохвилинних небезпек – під настирливим насіданням ворога здавали село за селом.

      Куди йдемо? Знов у Галичину? А що ж далі? Не одного обдавало силою розпуки. Загинем ми, загине й наша боротьба, впаде Україна…

      Та доля нам ще усміхалась. Прийшли на допомогу галицькі брати. Програвши в себе, врятували нас.

      Цілющою росою все козацтво окропила вістка: галичани йдуть на допомогу. Піднявся дух, десь тая сила взялась. Гураганом налетіли на комунарів і погнали, як отару, без спочинку і перестанку.

      – На Київ! До серця України! – у кожного було на устах, в душі. Творили переможний наступ.

      Наш загін прилучили до 3-го Гайдамацького полку. Вся шоста дивізія йшла в напрямі – Проскурів, Межибіж, Летичів, Літин, Вінниця. Сутичку з червоними мали ми аж під Вінницею. Під вечір налетіли двома куренями на більшовиків у кількох верстах від Вінниці. Збивши ворожу лаву на гостинець, обійшли червоних із задів та захопили полонених.

      Ранком вступили до Вінниці. Я мав розвідочну чету. Випередивши полк, ми встигли в касарнях захопити цілу сотню червоних, багато зброї та 69 коней.

      На кілька годин довелось нам вийти з центру міста, бо зі Жмеринки сунула ціла більшовицька група добре озброєна. Вдаривши збоку, ми скоро відтиснули фронт, захопивши велику добичу.

      У Вінниці лави поповнялись: прилучався до війська свідомий елемент. Ішли знову селами. На Київщині обстановка помітно відмінилась. Села зустрічали нас хлібом-сіллю. Що село, то десяток-два нових козаків. Ще й досі в пам’яті живі картини:

      Вступаєм у село, а на воротях многолюдна процесія з хлібом-сіллю. Палкі промови, гарячі-щирі побажання. Відрадно, зворушливо. Ростуть надії, на серці радісно: нарід зрозумів, хто його захисники. А молодь масами лине до лав.

      Ідем полями. Жнива, на нивах люди. – «Боже поможи»! – «Боже й вам поможи». – А козаки навипередки забігають до женців, і серп у дужих руках ходить – жне, як бритва. Наскучилось козакові за рідним ділом.

      З-поміж женців виступає парубійко.

      – Піду і я, благословіть, мамо.

      – Та як же так не приготувавшись?

      – А що мені? Тепер літо!

      – Старий, а йди сюди! Нехай тебе Господь благословить, – сина – перехрестила, поцілувала і сльозу несміливо згорнула.

      Під’їхав полковник, став.

      – Передаю вам, отамане, сина. Боріться, нам кращу долю завоюйте, та живі домів вертайте.

      Полковник оглянув козака, показав на другу сотню: «Іди здоров. Шануйся сам та матір-Україну борони. Спасибі, паніматко», – і поцілував стареньку в руку, а до всіх:

      – Щасливі залишайтесь!

      – Здорові повертайтесь, – обзиваються засмучені жінки.

      Таких картин я бачив чимало.

      Сльози