Енеїда. Вергілій

вітрець або сонні примари летючі.

      795 Врешті вернувсь я до друзів своїх, коли ніч проминула.

      Там застаю вже нове товариство велике й дивуюсь,

      Що чоловіків, жінок і дітей назбиралося стільки;

      Всі до утечі зібрались, нещасна юрба, всі готові

      Весь свій добуток, всі сили віддати мені, щоб я вів їх

      800 Морем, куди лиш захочу, у землі, які загадаю.

      Вже на найвищих верхів'ях ідайських Люціфер з'явився,

      Заповідаючи день, а данайці тримали, зайнявши,

      Брами міські, не було вже нізвідки надії рятунку:

      Долі скорившися, батька підняв я і в гори подався.

      Книга третя

      Еней продовжує розповідати про свої мандри. Покинувши Трою, він висаджується у Фракії і засновує там місто Енеаду, але зловісні ознаки на могилі Полідора страхають його, і він залишає цю країну. Пливучи далі, Еней зупиняється на острові Делосі, але оракул спонукає його пливти далі на острів Крит. Моровиця на Криті примушує Енея залишити цей острів, – пенати уві сні спрямовують його до Італії. Буря заносить троянців на Строфадські острови, де вони зустрічаються з гарпіями, далі пристають до берегів Епіру. В Бутроті Еней зустрічає Андромаху й Гелена, який віщує йому та його супутникам дальше плавання і обдаровує їх. Троянці пливуть далі уздовж берегів Італії і пристають у Сицилії біля гори Етни. Ахеменід попереджає Енея про кіклопів, і троянці рятуються від їх нападу та благополучно прибувають до міста Дрепан у Сицилії, де умирає Анхіс.

      Тільки схвалили богове азійську потугу й безвинне Плем'я

      Пріамове знищить, коли Іліон гордовитий

      Впав, коли димом курилась повалена Троя Нептунська, —

      Божі пророцтва тоді нас, ізгоїв, погнали по світу

      5 Вільних шукати земель. Під самим Антандром будуєм

      Флот, коло Іди фрігійської, зовсім того несвідомі,

      Доля куди зажене нас і де доведеться осісти,

      Й військо збираєм. Лиш літо настало, а батько Анхіс нам

      Вже натягнути вітрила звелів і довіритись долі.

      10 Тож береги я, й поля, і пристань в сльозах залишаю,

      Де була Троя. Ізгоєм пускаюсь на море, зі мною

      Друзі і син, разом з нами й пенати, й великі богове.

      Стелеться вдаль там полями розлога земля мавортійська,[47]

      Орють фракійці її; царем їх Лікург був суворий

      15 В давні часи. У дружбі й союзі із Троєю жив він,

      Поки в нас щастя витало. Сюди я звернув, тут будую

      Перші я мури в затоці, прибувши в нещасну годину,

      Й назву надав Енеади цим мурам від свого імення.

      Матері жертву складав я Діонській, і божеським силам

      20 Віщим за діло почате, й найвищому неба владиці[48]

      На узбережжі, – гладкого вола на жертовнику різав.

      Поруч був пагорб, увесь і корчами, і дерном порослий,

      Мірти галуззя кругом, наче кілля, над ним височіло.

      От підійшов я й хотів із землі уже віття зелене

      25 Вирвати, щоб замаїти густими гіллями жертовник,

      Та – навіть мовити страшно – жахливе побачив я диво.

      Щойно

47

Земля мавортійська – Фракія, покровителем якої був бог війни Марс.

48

Юпітерові.