Енеїда. Вергілій

святощі візьмеш у руки і рідних пенатів.

      Їх доторкатись не личить мені, коли з бою такого,

      З січі такої кривавої я повертаюсь, аж доки

      720 Я не обмиюсь живою водою».

      Так я промовив, і шию, і плечі широкі згинаю,

      Шкуру левину жовтаву стелю на одежу й схиляюсь

      Взяти тягар свій. За руку вчепився Іул мій маленький

      І підбігає за батьком нерівними кроками; ззаду

      725 Квапиться жінка. Йдемо крізь закутини, в пітьму сповиті.

      Тут-то мене, кого жодна ще зброя ніде не страшила,

      Ні величезні грецькі фаланги, що стали навпроти, —

      Кожний вітрець вже лякає, звук кожен мене непокоїть.

      Весь я за ношу тремчу, за супутників любих боюся.

      730 Вже наближавсь я до брам і, здавалось, страхіття

      дороги Вже обминув, аж доходить до вух моїх, чую, десь тупіт

      Кроків численних; а батько крізь темінь зирнув і гукає:

      «Сину, тікай, бо женуться, – й щити вже я сяючі бачу,

      Міді я блиск пізнаю». Тут не знаю, яке зловороже

      735 Розум мені божество відняло, помутивши, бо тільки

      Я завернув з роздоріжжя і вийшов із вулиць знайомих,

      Раптом дружину Креузу у мене, невдахи, забрала

      Доля нещадна. Не знаю, спинилася десь на хвилину

      І заблудила, чи, може, втомившися, трохи присіла;

      740 Годі сказати, та більше у вічі її я не бачив.

      Не оглядавсь позад себе тоді я, мені-бо й на думку

      Навіть не спало, що, може, згубилась, аж поки прийшли ми

      Всі до узвишшя й святого, старинного храму Церери.

      Тут ми зібралися всі, лиш її бракувало, – і сина,

      745 І чоловіка вона обманула. На кого, безумний,

      Не нарікав я з людей і з богів, і що жахливіше

      Бачив я в знищенім місті? Асканія, батька Анхіса

      Й Трої пенатів на друзів лишив я, в ярку заховавши.

      Сам я до міста вернувся, ясну свою зброю надівши.

      750 Ще раз я вирішив спробувать щастя, і знов перебігти

      Через всю Трою, і голову знову піддать небезпекам.

      Отже, до мурів найперше вертаюся, до потемнілих

      В брамі порогів, з яких щойно вийшов, і тими ж слідами

      Йду я назад і в пітьмі уважно очима шукаю.

      755 Все доокола страшить і сама уже тиша лякає.

      Потім додому – а чи не туди, не туди повернулась, —

      Знову іду. А данайці напали й весь дім зайняли вже;

      Вітром вогонь ненажерливий аж на покрівлю заносить,

      Полум'я вгору шугає, і жар досягає до неба.

      760 Далі іду я й дивлюсь на оселю Пріама й на замок.

      Тут, в опустілих притворах притулку Юнони, на варті

      Стали вже вибрані Фенікс й Улісс лиховісний – сторожать

      Здобич. Скарби сюди зносять багаті, грабовані в Трої

      Божі престоли з палаючих храмів, із золота чаші

      765 Й одіж всіляку, з пожару здобуту. Кругом малі діти

      Й трепетні їх матері стоять тут із страхом навколо

      В довгих рядах.

      Зважився навіть я голос у темряві свій подавати,

      І залунав він по вулицях скрізь, як із жалем Креузу

      770 Безперестанно і знову,