На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

поганця! – люто кричить він.

      Я миттю затихаю.

      – Пробачте, пане лікарю, я лежатиму спокійно, тільки не треба хлороформу.

      – Отож-бо, – буркає він і знову береться до інструментів.

      Це білявий чоловік, щонайбільше років тридцяти, з рубцями на обличчі і в огидних золотих окулярах. Я помічаю, що тепер він просто знущається з мене, дужче копирсається в рані, та ще й раз у раз скоса поглядає на мене крізь окуляри. Я вчеплююся руками в бильця; нехай я краще здохну, але він не почує від мене ані звуку.

      Нарешті він видобуває з рани металеву скалку й кидає її мені. Він вочевидь задоволений моєю витримкою, бо старанно накладає мені лубок і каже:

      – Завтра вас відправлять додому.

      Потім мені гіпсують ногу. Опинившися знову з Кропом, я розповідаю йому, що напевне завтра прибуде санітарний поїзд.

      – Альберте, нам треба домовитися з фельдшером, щоб нас відправили разом.

      Мені справді щастить тицьнути фельдшерові дві сигари з фірмовими наклейками, докинувши кілька відповідних слів. Фельдшер обнюхує сигари й питає:

      – У тебе їх ще багато?

      – Ще ціла жменя, – кажу я, – і в мого товариша, – я показую на Кропа, – теж стільки. Можемо передати їх вам із вікна санітарного поїзда.

      Він, звісно, відразу зметикував, що до чого, ще раз обнюхує сигари й каже:

      – Гаразд.

      Уночі ми не можемо й на хвилину заснути. У нашій величезній палаті помирає семеро. Один співає високим здушеним тенором церковні хорали, а далі починає вже хрипіти. Другий вилазить із ліжка й доповзає до вікна. Там він і лежить, перед вікном, немов хотів востаннє подивитися на білий світ.

      Ноші з пораненими стоять на залізничній станції. Ми чекаємо поїзда. Періщить дощ, а тут немає ніякого даху. Ковдри в нас благенькі. Ми чекаємо вже дві години.

      Фельдшер дбає за нас, наче рідна мати. Дарма що я почуваюся дуже кепсько, я не забуваю про наш задум. Ніби ненароком я роблю так, що йому видно пачки з сигарами, одну сигару даю йому на завдаток. За це фельдшер укриває нас плащ-наметом.

      – Ох, Альберте, – зітхаю я, – а пам’ятаєш наше ліжко з балдахіном? І кішку?

      – І м’які крісла, – додає він.

      Авжеж, і м’які крісла, оббиті червоним плюшем. Вечорами сиділи ми в них, наче якісь князі, і вже збиралися видавати їх напрокат. По цигарці за годину. Ото було б безтурботне життя, та ще й мали б з тих крісел пожиток.

      – Альберте! – нараз згадую я. – А наші мішки з харчами!

      Нам стає сумно. Як вони тепер були б нам у пригоді! Коли б поїзд відходив на день пізніше, Кач напевне знайшов би нас і приніс би сюди наші скарби.

      От же клята в нас доля! Мусимо їсти ріденьку затірку, убогі лазаретні харчі, а в наших мішках лежать бляшанки зі смаженою свининою. Але ми такі кволі, що не можемо навіть хвилюватися через це.

      Уранці, коли в наших ношах уже хлюпає вода, нарешті прибуває поїзд. Фельдшер стежить за тим, щоб ми з Кропом потрапили до одного вагона. У поїзді повно сестер-жалібниць із Червоного Хреста. Кропа влаштовують на нижній полиці, я лежатиму на верхній, над