На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

річ:

      – Тут, нагорі, сестри щоранку читають у коридорі молитву. Вони звуть це ранньою службою. Щоб і ми її почули, вони розчиняють двері до палат.

      Безперечно, вони роблять це з добрим наміром, але в нас болять усі кістки, болять голови.

      – Яке безглуздя, – кажу я. – Саме коли ми ледве поснули…

      – Тут, нагорі, лежать легкопоранені, от вони і вважають, що так треба.

      Альберт стогне. Я спалахую з гніву й кричу:

      – Та замовкніть там нарешті!

      За хвилину до нас заходить сестра. У своєму чорно-білому вбранні вона скидається на гарненьку ляльку-ковпачок для кавника.

      – Зачиніть двері, сестро, – каже хтось із поранених.

      – Двері відчинені, бо в коридорі промовляють молитву, – відказує вона.

      – Але ми хотіли б іще поспати…

      – Молитися краще, ніж спати. – Вона стоїть і безневинно всміхається. – До того ж уже сьома година.

      Альберт знову стогне.

      – Зачиніть двері! – гаркаю я.

      Сестра зовсім збентежена, щось таке вочевидь не вкладається їй у голові.

      – Але ж ми молимось і за вас.

      – Дарма! Зачиніть двері!

      Вона щезає, покинувши двері розчиненими. Знову чути, як вони там бурмочуть молитву. Від цього я ще дужче скаженію.

      – Рахую до трьох, – кажу. – Коли за цей час вони не замовкнуть, я чимось у них пожбурю.

      – І я теж, – озивається ще один поранений.

      Я рахую до п’яти. Тоді беру пляшку, націлююсь і жбурляю її крізь двері в коридор. Пляшка розбивається на дрібні скалки. Молитва уривається. До нас входить зграйка сестер, вони лають нас, але досить стримано.

      – Зачиніть двері! – галасуємо ми.

      Вони щезають. Останньою йде та мала, що оце заходила до нас.

      – Безбожники! – цвірінькає вона, але зачиняє за собою двері.

      Ми перемогли.

      Опівдні приходить інспектор лазарету й дає нам чосу. Він лякає нас в’язницею і навіть іще гіршим. Але цей лазаретний інспектор, так само як і продовольчий, – звичайний собі чиновник, хоч і носить довгу шпагу та еполети; тому навіть новобранці не сприймають його поважно. Хай собі балакає. Що він може нам зробити?

      – Хто кинув пляшку? – питає він.

      Поки я міркую, чи варто мені признаватися, хтось вигукує:

      – Я!

      Підводиться чоловік із скуйовдженою бородою. Усі надзвичайно здивовані, не розуміючи, навіщо він на це зголосився.

      – Ви?

      – Так точно. Мене роздратувало те, що нас даремно збудили, і я знетямився, тож не розумів, що роблю.

      Він говорить як по писаному.

      – Як вас звати?

      – Йозеф Гамагер, резервіст другої черги.

      Інспектор іде з палати.

      Усі аж палають з цікавості.

      – Навіщо ти сказав? Це ж не ти кинув.

      Він шкірить зуби:

      – Нічого! Я маю довідку про неосудність.

      Тепер усі розуміють, у чім річ. Той, хто має таку довідку, може робити геть-чисто все, що йому заманеться.

      – На фронті, –