На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

неї вже насувається вечір.

      Колись ми тут сиділи й часто – скільки років уже збігло відтоді? – ходили греблею, вдихаючи прохолодний, застояний дух води у загаті; ми нахилялися над спокійним плесом річки по той бік шлюзів, де опори мосту обкручені витким зіллям і водоростями; а в спеку ми сиділи по цей бік шлюзів, милуючись шумовинням і бризками, та правили теревені про наших учителів.

      Я йду через міст, дивлюся праворуч і ліворуч; у річці й тепер так само багато водоростей і так само спадає ясний струмінь води; в будівлі вежі, як і колись, жінки голіруч прасують білизну, а жар від прасок лине в розчинені вікна. Вузькою вулицею блукають собаки, перед дверима будинків стоять люди й дивляться на мене, коли я минав їх, такий навантажений і брудний.

      У тій кондитерській ми колись їли морозиво й училися курити. На цій вулиці, що пропливає повз мене, я знаю кожний будинок, бакалійну крамницю, аптеку, перукарню. І от я вже стою перед темними дверима із замацаною клямкою, і раптом мені важко підняти руку. Відчиняю двері, прохолода приємно огортає мене, очі майже нічого не бачать.

      Сходи риплять під моїми чобітьми. Нагорі прочиняються двері, хтось перехиляється через поруччя і дивиться вниз. Це двері з кухні, там саме смажать картопляники, дух від них заповнює весь будинок, до того ж сьогодні субота й через поруччя перехилилася, певне, моя сестра. Спершу я чогось знічуюсь і якусь мить не підводжу голови, тоді скидаю каску й дивлюся вгору. Справді, то моя старша сестра.

      – Пауль! – кричить вона. – Пауль!

      Я киваю, ранець застрягає між поруччям, гвинтівка надто важка.

      Сестра розчиняє навстіж двері й гукає:

      – Мамо, мамо, Пауль приїхав!

      Мені несила йти далі. Мамо, мамо, Пауль приїхав!

      Я прихиляюся до стіни, стискаючи руками каску й гвинтівку. Тримаю їх міцно, скільки маю сили, але не годен ступити вже й кроку, сходи розпливаються перед очима, я стукаю себе прикладом по ногах і люто зціплюю зуби; після тих сестриних слів я наче втратив тяму, не можу дати собі ради, через силу намагаюся засміятись і щось сказати, але не можу здобутися бодай на слово й так і стою на сходах нещасний, безпорадний, скутий жахливою судомою, а сльози мимохіть невпинно течуть мені по обличчю.

      Сестра повертається і питає:

      – Та що з тобою?

      Насилу я перемагаюсь і дибаю нагору до передпокою. Гвинтівку ставлю в куток, ранець прилаштовую під стіною, а каску кладу на нього зверху. Треба ще зняти ремінь із усім, що до нього причеплено. І враз розлючено кажу сестрі:

      – Ти даси мені нарешті носовика?

      Вона дістає з шафи хустинку, і я втираю обличчя. Наді мною на стіні висить скляна коробка з барвистими метеликами, що їх я колись наловив.

      Раптом я чую материн голос. Він долинає із спальні.

      – Мама ще не встала? – питаю я в сестри.

      – Вона хвора.

      Я іду до матері, простягаю їй руку та як тільки можу спокійно кажу:

      – Ось і я, мамо.

      Вона тихо лежить у напівтемній кімнаті. Потім боязко питає,