На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

до рани. Я кажу хлопцеві, що весь час не зводить із нас очей:

      – А тепер ми підемо по ноші.

      Тоді він розтуляє уста й шепоче:

      – Не йдіть.

      Кач заспокоює його:

      – Та ми ж одразу повернемось. Тільки принесемо для тебе ноші.

      Не знати, чи він нас зрозумів; жалібно, наче дитина, він скімлить:

      – Не йдіть.

      Кач озирається й шепоче мені:

      – Чи не краще просто взяти револьвер і покласти цьому край?

      Хлопець навряд чи витримає дорогу до лазарету, а як витримає, то протягне щонайбільше кілька днів. А все, пережите досі, – дрібниця супроти того, що йому доведеться зазнати в останні дні перед смертю. Тепер він іще приголомшений і нічого не відчуває. За годину він перетвориться на живий скрутень, що кричатиме від нестерпного болю. Дні, які йому зосталося прожити, стануть для нього неймовірною мукою. То навіщо йому ще страждати ці дні?

      Я киваю:

      – Справді, Каче, треба взяти револьвер.

      – Дай сюди, – каже він і зупиняється.

      Я бачу, він уже вирішив. Ми озираємось: виявляється, ми вже не самі. Біля нас скупчується невеличкий гурт солдатів, із вирв та могил висовуються голови.

      Ми приносимо ноші.

      Кач хитає головою:

      – Такі молоді хлопці… – І повторює: – Такі молоді, безневинні хлопці…

      Наші втрати менші, ніж можна було чекати: п’ятьох убито, вісьмох поранено. То був лише недовгий вогневий наліт. Двоє вбитих лежать в одній із розкиданих могил, нам зостається тільки їх засипати.

      Ми рушаємо далі. Мовчки йдемо вервечкою, один за одним. Поранених відправляють до санітарного пункту. Ранок похмурий, санітари бігають із номерками й картками, поранені жалібно стогнуть. Починається дощ.

      За якусь годину ми дістаємося до наших машин і вилазимо на них. Тепер тут більше місця, ніж спершу.

      Дощ ряснішає. Ми розгортаємо плащ-намети й накидаємо собі на голови. Дощ періщить по них, з боків дзюрком стікає вода. Машини шубовстають через вибої, і ми гойдаємось у напівсні то вперед, то назад.

      Спереду на нашій машині стоять два солдати, тримаючи довгі роздвоєні палиці. Вони стежать за телефонними дротами, ті висять поперек дороги так низько, що можуть повідтинати нам голови. Обидва солдати вчасно підхоплюють своїми палицями дріт і підіймають його у нас над головами. Чути їхні вигуки: «Увага – дріт!», і ми, напівсонні, присідаємо, а тоді знову випростуємось.

      Одноманітно хитаються машини, одноманітно лунають вигуки, одноманітно падає дощ. Він падає нам на голови й на голови вбитих, на тіло малого новобранця з раною, завеликою для його стегна, дощ падає на Кеммеріхову могилу, падає на наші серця.

      Десь вибухає снаряд. Ми здригаємось, очі напружені, руки готові вмить перекинути тіло через борт машини у рівчак край дороги.

      Та більше не стріляють… Тільки чути одноманітні вигуки: «Увага – дріт!..» Ми присідаємо… Знов у напівсні.

V

      Марудна справа – вбивати воші по одній, коли в тебе їх сотні. Ці капосні створіння твердуваті, і душити