На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

і на мить мені здається, що я заснув на якомусь святі в парку. Не знаю, ранок тепер чи вечір, я лежу в блідій колисці сутінків і чекаю лагідних слів, вони мають зараз прозвучати, лагідні, рятівні слова… Невже я плачу? Торкаюсь очей, це так дивно, хіба я дитина? Яка ніжна шкіра… Та це триває лише мить, я розпізнаю вже постать Качинського. Він сидить спокійно, як бувалий солдат, і курить свою люльку – звісно, свою люльку з покришкою. Помітивши, що я прокинувся, він каже:

      – Гарненько тебе смиконуло! То був тільки запальник. Він шугонув он туди, в чагарі.

      Я сідаю. Мене огортає якесь дивне почуття самотності. Добре, що Кач зі мною. Він замислено дивиться туди, де простяглася лінія передової.

      – От шикарний феєрверк, – каже він, – аби ж не такий небезпечний.

      Позаду нас вибухає снаряд. Новобранці злякано схоплюються. За кілька хвилин знову вибухає, тепер уже ближче. Кач вибиває люльку:

      – Тепер почнеться справжній обстріл.

      І він починається. Ми відповзаємо вбік, наскільки можемо в такому поспіху. Новий вибух лунає просто серед нас.

      Чути крики. Над обрієм здіймаються зелені ракети. Високо вгору злітають бризки грязюки, свистять осколки снарядів. Вони врізаються в землю, і ці звуки чути ще довго по тому, як завмирає гуркіт вибуху.

      Поряд із нами лежить настраханий новобранець із лляним чубом. Він затулив руками обличчя, каска його впала й відкотилася. Я беру її й хочу насунути йому на голову. Та він підводить очі, відштовхує каску і, наче дитина, лізе головою під мою руку, тулиться мені до грудей, його вузенькі плечі тремтять. Такі плечі були в Кеммеріха.

      Я не жену його. А щоб каска не лежала марно, я кладу її хлопцеві на зад, не заради пустощів, а просто вважаю, що тепер це в нього найвразливіше місце. Правда, там чималий шар м’яса, але поранення в це місце збіса болюче, до того ж доведеться лежати в лазареті не один місяць і тільки на животі, а потім ще, мабуть, довго шкутильгати.

      Десь гучно вибухнуло. Між розривами чути крики.

      Нарешті западає тиша. Вогонь промчав над нами й тепер нуртує десь позаду, над останніми резервними траншеями. Ми зважуємося трохи обдивитись. У небі спалахують червоні ракети. Певне, от-от почнеться атака.

      Але в нас спокійно. Я зводжусь і торсаю новобранця за плече:

      – Уже минулося, хлопче! Ще раз минулося.

      Він розгублено озирається.

      – Скоро ти звикнеш, – кажу йому.

      Він помічає свою каску й надіває її. Поволі отямлюється. Та нараз він паленіє по самі вуха, обличчя в нього стає зовсім збентежене. Він обережно мацає рукою собі штани й жалібно дивиться на мене. Мені все зрозуміло: це гарматна хвороба. Правда, я зовсім не для того підставляв йому каску саме туди, але все-таки втішаю його:

      – Нема чого соромитись, ще й не такі, як ти, накладали в штани, уперше попавши під вогонь. Зайди он за кущ, скинь спідні, та й годі.

      Він іде геть. Стає тихіше, але крик не вщухає.

      – Що там сталось, Альберте? – питаю я.

      – Пряме