На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

мене передчуття, що наступного разу, коли ми будемо ставити загорожі, я ненароком упущу скрутень колючого дроту просто Гіммельштосові на ноги, – каже Кроп.

      – Ми ще не раз потішимося з нього, – сміється Мюллер.

      Ми пишаємося тим, що дали відсіч цьому жалюгідному листоноші.

      Я йду в барак і попереджаю Тьядена – нехай десь щезне.

      Потім ми переходимо на інше місце і знову сідаємо грати в карти. Адже ми тільки й уміємо, що грати в карти, лаятись та воювати. Небагато для двадцяти років – і забагато для двадцяти років.

      За півгодини Гіммельштос знов опиняється біля нас. Ніхто не звертає на нього уваги. Він питає, де Тьяден. Ми знизуємо плечима.

      – Але ж ви мали його розшукати, – наполягає він.

      – Хто це – ви? – дивується Кроп.

      – Ну, ви всі.

      – Я просив би вас звертатися до нас увічливо, – вимовляє Кроп таким тоном, наче він полковник.

      У Гіммельштоса очі на лоба лізуть:

      – А хто звертається до нас неввічливо?

      – Ви!

      – Я?

      – Так, ви.

      Гіммельштос замислюється. Недовірливо зиркає на Кропа, бо не розуміє, що той має на думці. Усе-таки він не дуже впевнений у собі, тож вирішує піти нам назустріч.

      – То ви його не знайшли?

      Кроп лягає на траву й питає:

      – Чи ви вже бували хоч раз отут, на передовій?

      – Це вас не обходить, – гнівається Гіммельштос. – Я вимагаю відповіді на своє запитання.

      – Гаразд, – каже Кроп і підводиться. – Бачите он там, на небі, невеличкі хмарки? То від пострілів зеніток. Ми були там учора. П’ятеро загинуло, вісьмох поранено. Але це ще дрібниці. Коли ми наступного разу потрапимо туди разом із вами, то солдати, перш ніж померти, підходитимуть до вас і, виструнчившись, бадьоро питатимуть: «Дозвольте вийти із строю? Дозвольте дати дуба!» Ми тут чекали саме на таких людей, як ви.

      Кроп знову сідає на траву, а Гіммельштос блискавично зникає.

      – Три дні «губи», – визначає Кач.

      – Далі моя черга, – кажу я Альбертові.

      Але на цьому начебто все скінчилося. Зате ввечері, під час переклички, нам улаштовують справжній допит. У польовій канцелярії сидить командир роти, лейтенант Бертінк, і викликає кожного з нас по черзі.

      Мене теж викликають як свідка, і я пояснюю, чому Тьяден збунтувався. Історія про «лікування» двоповерховим ліжком справляє сильне враження. Гіммельштоса викликають, і я повторюю своє свідчення.

      – Це правда? – питає Бертінк у Гіммельштоса.

      Той викручується, та коли Кроп розповідає те саме, він врешті мусить зізнатися.

      – Чого ж ніхто не доповів мені про це ще тоді? – питає Бертінк.

      Ми мовчимо: адже він сам гаразд знає, що в армії скаржитися в такій дрібній справі немає ніякого сенсу. Та взагалі які можуть бути в армії скарги? Лейтенант, звичайно, це розуміє і тільки шпетить Гіммельштоса та ще раз енергійно пояснює йому, що фронт – це не казармене подвір’я. Потім надходить черга Тьядена. Лейтенант суворо виголошує йому довгу промову й призначає три дні гауптвахти. Кропові він підморгує