В’язень Неба. Карлос Руис Сафон

яка ж це справа, Ферміне? – раптом пролунав батьків голос у нас за спиною. – Тільки не кажи, що збираєшся влаштувати мені вечерю з Росіїто.

      Ми обернулися, наче двоє збиточних школярів, заскочених зненацька на місці злочину. Мій батько, геть не подібний на тендітну квітку, суворо позирав на нас із порога.

      8

      – А звідки вам відомо про Росіїто? – вражено пробурмотів Фермін.

      Насолодившись нашим переполохом, який спричинила його поява, батько приязно всміхнувся до нас і підморгнув.

      – Хоч я колись і перетворюся на викопні рештки, але слух у мене поки ще добрий. Слух і голова. Тому я вирішив, що потрібно вжити деяких заходів, щоб пожвавити нашу торгівлю, – оголосив він. – А похід до «Ель Моліно» може зачекати.

      Лише тоді ми зауважили, що батько повернувся з двома чималими сумками й здоровенною коробкою, загорнутою в пакувальний папір і перев’язаною грубою мотузкою.

      – Сподіваюся, ти не пограбував сусідній банк? – запитав я.

      – Банків я намагаюся по змозі уникати, бо, як правильно каже Фермін, зазвичай це саме вони грабують тебе, а не навпаки. А повернувся я з ринку «Санта-Люсія».

      Ми з Ферміном збентежено перезирнулися.

      – Не хочете мені допомогти? Ці торби тяжкі, як бозна-що.

      Ми взялися викладати вміст сумок на прилавок, тимчасом як батько розпаковував коробку. У сумках виявилося повно якихось невеличких пакунків. Фермін розгорнув один із них і розгублено втупився в нього очима.

      – Що це таке? – поцікавивсь я.

      – Як на мене, це дорослий ішак у масштабі один до ста, – відказав Фермін.

      – Хто?

      – Осел, віслюк чи онагр – спокійна, мила й чарівлива тварина, чотиринога й непарнокопитна, що блукає горами й долами нашої рідної Іспанії. Однак у мініатюрній версії, на кшталт тих маленьких потягів, що продаються в іграшковій крамниці «Палау».

      – Це глиняний віслючок, фігурка для вертепу, – пояснив батько.

      – Якого такого вертепу?

      Замість відповіді батько лише дістав із картонної коробки чималий макет ясел Христових із ілюмінацією. Я здогадався, що батько придбав їх, щоб виставити у вітрині книгарні, сподіваючись такою різдвяною рекламою привабити відвідувачів. Фермін тим часом уже розпакував різноманітні фігурки волів, верблюдів, свиней, качок, пальм, східних царів, Йосипа й Діви Марії.

      – Упасти в ярмо націонал-католицизму й узяти на озброєння його підступні методи навіювання думок шляхом демонстрації лялькових вистав і експлуатації заяложених легенд – це, по-моєму, не найкраще рішення, – виголосив мій товариш.

      – Не мели дурниць, Ферміне. Це добра традиція. Людям подобаються різдвяні вертепи, – відрізав батько. – Нашій книгарні бракує яскравих барв і радощів, таких потрібних у ці святкові дні. Погляньте на всі інші крамниці довкола, і ви побачите, що наша проти них – наче похоронне бюро. Ну ж бо, підсобіть мені виставити вертеп у вітрині. І приберіть звідти всі ці книги Мендісабаля