В’язень Неба. Карлос Руис Сафон

ще більше спантеличений, ніж коли виходив із неї. Вуличний письменник Освальдо помахав мені рукою, коли я минав палац віце-королеви.

      – Пощастило? – запитав він.

      Я промимрив у відповідь щось заперечливе.

      – Спробуйте поговорити з Луїсіто. Може, він пригадає щось корисне.

      Я послухався ради й підійшов до дерев’яного будиночка Луїсіто. Вуличний письменник саме чистив свою колекцію пер.

      Побачивши мене, він усміхнувся й запропонував сісти.

      – Якого бажаєте листа? Любовного чи ділового?

      – Мене прислав ваш колега Освальдо.

      – Він наш наставник, – виголосив Луїсіто, якому не було, мабуть, ще й двадцяти п’яти років. – Великий митець слова, якого світ не оцінив належним чином, і тому він тут, на вулиці, служить своїм пером темним на письмо людям.

      – Освальдо розповів, що до вас одного разу звернувся літній пан, кульгавий і доволі пошарпаний. Йому бракувало кисті однієї руки й кількох пальців на другій.

      – Я пригадую його. Людей зі скаліченими руками я завжди запам’ятовую. Через Сервантеса[11], розумієте?

      – Авжеж, звісно. А чи не могли б ви розповісти мені, у чому полягала та справа, що привела його до вас?

      Зрозумівши, куди повернула наша розмова, Луїсіто зніяковів і засовався на стільці.

      – Бачте, у нас тут, вважайте, як у сповідальні. Конфіденційність і професійна етика – понад усе.

      – Я розумію. Але так сталося, що тут ідеться про серйозну справу.

      – Наскільки серйозну?

      – Дорогим для мене людям може загрожувати небезпека.

      – І все ж…

      Луїсіто витягнув шию, шукаючи поглядом свого наставника Освальдо на протилежному боці дворика. Я помітив, як той кивнув, і Луїсіто розслабився.

      – Цей пан приніс листа й хотів, щоб його переписали начисто й хорошим почерком, бо ж із його рукою…

      – І в цьому листі мовилося про…

      – Я мало що пам’ятаю, адже ми щодня пишемо й переписуємо безліч листів…

      – Спробуйте пригадати, Луїсіто. Заради Сервантеса.

      – Здається – хоч я й можу плутати з листом іншого клієнта, – ішлося про значну суму грошей, яку цьому калікуватому панові мали чи то заплатити, чи то повернути. І ще було щось про ключ.

      – Про ключ?

      – Так. Але який саме ключ – гайковий, скрипковий чи ключ від замка – там не уточнювалося.

      Луїсіто всміхнувся, вочевидь задоволений тим, що вдалося ввернути в розмову дотеп.

      – Більше нічого не пригадуєте?

      Замислившись, молодий письменник облизнув губи.

      – Він сказав, що місто дуже змінилося.

      – Змінилося? Що він мав на увазі?

      – Не знаю. Змінилося, і годі. Мовляв, на вулицях більше не валяються трупи.

      – Трупи на вулицях? Він так сказав?

      – Якщо пам’ять мене не зраджує…

      7

      Я подякував Луїсіто за інформацію і поквапився до книгарні, сподіваючись встигнути, перш ніж батько повернеться й зауважить мою відсутність. Мені пощастило: табличка «Зачинено» досі висіла на дверях. Я відчинив крамницю, зняв табличку і став за прилавок,

11

У битві при Лепанто Сервантес зазнав поранення, через яке втратив здатність володіти лівою рукою.