В’язень Неба. Карлос Руис Сафон

і кава – за рахунок закладу. Хазяїн пригощає, – повідомив Пере.

      Ми подякували, здійнявши келихи з вином у напрямку власника ресторану, який бесідував за барною стійкою з професором Альбуркерке.

      – Славні люди, – пробурмотів Фермін. – Іноді забуваєш, що в цьому світі не самі лише негідники.

      Мене вразило те, з якою жорсткістю й гіркотою прозвучали його слова.

      – Чому ти так кажеш, Ферміне?

      Товариш тільки стенув плечима. Невдовзі прибули флани, що спокусливо тремтіли, увінчані блискучими вишеньками.

      – Ти пам’ятаєш, що за кілька тижнів одружуєшся, а отже, змушений будеш облишити своїх «маргариток»? – пожартував я.

      – Лихо мені[28], – відказав Фермін. – Куди й поділося моє молодецтво? Я вже не той, що колись.

      – Усі ми змінюємося.

      Фермін із насолодою взявся до своїх фланів.

      – Не пригадую де, але якось я читав, що насправді ми ніколи не були такими, як колись, і все це лише наші ілюзії про те, чого ніколи не траплялося… – мовив він.

      – Так починається роман Хуліана Каракса, – підказав я.

      – Маєш рацію. Цікаво, де зараз пробуває наш приятель Каракс? Ти ніколи не замислювався про це?

      – Не минає й дня, щоб я про це не думав.

      Фермін усміхнувся, пригадуючи наші колишні пригоди. А тоді, пальцем указавши на моє огруддя, запитально глянув на мене:

      – Ще болить?

      Я розщібнув кілька ґудзиків і показав йому шрам, який колись давно лишила куля інспектора Фумеро, пробивши мені грудну клітку в занедбаному маєтку «Янгол Імли».

      – Інколи.

      – Давні рани ніколи не загоюються, еге ж?

      – Загоюються, а потім знову ятряться, мабуть, так. Ферміне, подивися-но мені в очі!

      Невловимий погляд товариша зустрівся з моїм.

      – Не хочеш розповісти, що з тобою відбувається?

      Якусь мить він вагався.

      – Тобі відомо, що Бернарда при надії? – запитав він.

      – Ні, – збрехав я. – Це те, що тебе так турбує?

      Фермін похитав головою, доїдаючи чайною ложечкою другий флан і досьорбуючи залишки паленого цукру.

      – Вона не хотіла мені досі розповідати, тому що боїться, бідолашна. Насправді ж вона зробить мене найщасливішою людиною у світі.

      Я пильно поглянув на нього.

      – По правді сказати, зараз ти анітрохи не скидаєшся на щасливу людину. Це через весілля? Тебе непокоїть уся ця церковна церемонія?

      – Ні, Даніелю. Насправді я вже не можу дочекатися весілля, хоча без духівництва тут і не обійтися. Але я ладен одружуватися з Бернардою щодня.

      – У чому ж тоді річ?

      – Скажи мені, що найперше запитують у людини, яка збирається взяти шлюб?

      – Ім’я, – не замислюючись відповів я.

      Фермін спроквола кивнув. Аж тут ураз я збагнув, із якими труднощами довелося зіштовхнутися моєму доброму другові.

      – Пам’ятаєш, Даніелю, про що я розповідав тобі колись давно?

      Я все чудово пам’ятав. Завдяки старанням того негідника, інспектора Фумеро, який, перш

28

Популярна пісня, яку виконують на фестивалі в Сан-Ферміні. У пісні є такі слова: «Лихо мені, лихо мені, що свято скінчилося».