В’язень Неба. Карлос Руис Сафон

роботи ми з тобою могли б сходити кудись повечеряти, – почав я. – А заразом і побалакати про справи. Про того вчорашнього відвідувача. І про те, що тебе так непокоїть. Бо ж я нюхом чую, що тут є якийсь зв’язок.

      Фермін поклав на стіл книжку, з якої витирав пил, пригнічено глянув на мене й зітхнув.

      – Я вскочив у халепу, Даніелю, – нарешті промимрив він, – із якої не знаю, як виплутатися.

      Я поклав руку йому на плече. Під робочим халатом відчувалися самі лише кістки та шкіра.

      – Дозволь у такому разі допомогти тобі. Тягар легше нести вдвох.

      Він поглянув на мене очима людини, що опинилася в безвиході.

      – Ми з тобою вибиралися ще й не з таких неприємностей, хіба ж ні? – умовляв я товариша.

      Фермін гірко всміхнувся, не надто переконаний моєю оцінкою становища.

      – Ти добрий друг, Даніелю!

      «Навіть наполовину не такий добрий, як ти того заслуговуєш», – подумав я.

      12

      На той час Фермін далі проживав у старому пансіоні на вулиці Хоакіна Кости, де, як мені стало відомо з надійного джерела, усі інші мешканці в таємній тісній співпраці з Росіїто і її колегинями готували моєму другові парубоцьку вечірку, що мала ввійти в історію. Фермін уже чекав на мене біля під’їзду, коли я зайшов по нього після дев’ятої.

      – Правду кажучи, мені не дуже хочеться їсти, – повідомив він, побачивши мене.

      – Шкода. А може, все ж підемо в «Кан Льюїс», – запропонував я. – Сьогодні в них має бути відварний нут і капіпота[24]…

      – Що ж, гаразд, – погодився Фермін. – Смаковита потрава – неначе розквітла дівчина, не годиться марнувати нагоду її покуштувати.

      Узявши собі за девіз цю перлину з полиці афоризмів неперевершеного дона Ферміна Ромеро де Торреса, ми прогулялися до ресторану, що його мій товариш вважав за найкращий не лише в Барселоні, а й узагалі мало не в усьому світі. «Кан Льюїс» розміщувався в будинку номер сорок дев’ять на вулиці Сера, за крок від притонів Равалю. Скромний на вигляд, з атмосферою вуличних вистав, просякнутою таємницями колишньої Барселони, ресторан пропонував пречудову кухню, прекрасні обслуговування й ціни, які навіть для нас із Ферміном були прийнятними. Посеред тижня вечорами тут збиралися богемні завсідники – театрали, літератори та інші божі створіння, заможні й не дуже, що дружно підносили келихи.

      Зайшовши до ресторану, ми зустріли постійного відвідувача нашої книгарні, професора Альбуркерке, що вечеряв за барною стійкою, гортаючи газету. Місцевий учений, викладач філологічного факультету, тонкий критик і публіцист, він почувався тут як удома.

      – Радий вас бачити, професоре, – привітався я, проходячи повз нього. – Коли це вже ви навідаєтеся до нас, щоб поповнити ваші запаси харчу для душі? Адже на самих тільки некрологах у «Ванґуардії» довго не протягнеш.

      – Та треба буде якось до вас зазирнути. Мене вже аж верне від усіх тих дипломних. Я стільки начитався тих нісенітниць, які понаписували теперішні чванькуваті шмаркачі, що, здається, в мене починає розвиватися дислексія

24

Капіпота – популярна в Каталонії страва з тушкованих телячих ніжок і голови.