В’язень Неба. Карлос Руис Сафон

щоб будувати там запаморочливу кар’єру татусевого синочка?

      – Так і я гадав. Але виявляється, що він у вільний час пописує любовні листи до моєї дружини.

      Фермін аж підскочив.

      – От же сучий виблядок, – процідив він крізь зуби з люттю, навіть сильнішою за мою.

      Я дістав із кишені лист і простягнув йому.

      Фермін, перш ніж розгорнути його, принюхався.

      – Мені здається, чи це мудило справді посилає напахчені листи? – запитав він.

      – Не скажу тобі точно, але мене це б не здивувало. Цілком схоже на нього. Але найцікавіше в самому листі. Ти читай, читай…

      Фермін узявся читати, бурмочучи собі під ніс і час від часу хитаючи головою.

      – Цей фрукт, окрім того, що нікчема й мерзотник, ще й несусвітній пошляк. Самого тільки «коли цілую чиїсь вуста» досить, щоб кинути його на ніч до буцегарні.

      Я сховав лист і втупився поглядом у підлогу.

      – Ти ж не хочеш сказати, що підозрюєш у чомусь Беа? – недовірливо запитав Фермін.

      – Та ні, звісно, що ні.

      – Брешеш.

      Я скочив на ноги й заходився сновигати туди-сюди по підвалу.

      – А як би ти вчинив, коли б знайшов такого листа в кишені Бернарди?

      Фермін ретельно виважив відповідь.

      – Я б довірився матері моєї дитини.

      – Довірився?

      Фермін кивнув.

      – Не ображайся, Даніелю, але в тебе типові проблеми чоловіка, одруженого з шикарною жінкою. Беа, яка для мене була, є й буде святою, вона, як то кажуть, наче мед з маком, аж губи злипаються. І не важко здогадатися, що всілякі бахури, бевзі, нахаби та інші жевжики волочитимуться за нею. Це річ природна. І байдуже, є в неї чоловік і дитина чи ні: вбрану в костюм мавпу, яку ми доброзичливо називаємо «гомо сапіенс», це анітрохи не обходить. Ти, може, цього й не усвідомлюєш, але я ладен закластися на останні підштаники, що чоловіки злітаються на твою святу дружину, як мухи на горщик із медом на квітневому ярмарку. Цей дурник – звичайний шакал, який скавчить, сподіваючись, що йому щось перепаде. Повір мені, що жінка, у якої все гаразд із головою і під спідницею, таку наволоч бачить здалеку.

      – Ти впевнений?

      – Навіть не сумнівайся. Ти справді гадаєш, що якби Беатріс хотіла стрибнути в гречку, то стала б чекати, поки цей жалюгідний слимак, роздрочившись, надішле їй свої байки, сподіваючись затягнути твою дружину в ліжко? Якщо її не проводжає з десяток залицяльників щоразу, як твоя красуня виходить із дитиною на прогулянку, значить, у неї нікого немає. Повір мені, я знаю, що кажу.

      – Але ж я не певен, що тепер, коли почув усе це, мені стане спокійніше.

      – Слухай-но, усе, що тобі треба зробити, – це повернути лист туди, де ти його знайшов, у кишеню пальта, і більше про нього не згадувати. І навіть не думай нічого казати дружині.

      – Ти вчинив би саме так?

      – Я вчинив би ось як: відшукав би цього бугая і так зацідив би йому ногою по яйцях, що коли б їх витягали в нього з потилиці, єдиним його бажанням було б піти в монастир. Але я – це я. А ти – це ти.

      Гнітюче відчуття охопило мене, розтікаючись усередині, наче краплина олії