Як зупинити час. Мэтт Хейг

антидот. Тут ми з Роуз жили разом ще до того, як розлучилися і як її забрала чума. Тих будиночків, конюшень, амбарів, ставка та садів, які я пам’ятаю, давно вже нема. Так, я знаю, недобре ходити давно вже не знайомими вулицями в пошуках давно зниклих спогадів, але зараз мені треба це побачити.

      Я йду далі. Воно десь тут, між цими тепер такими діловими вулицями. Усюди автобусні зупинки, кудись квапляться люди. Я минаю телефонну крамницю, ломбард та сандвіч-бар. І ось воно, з іншого боку вулиці. Місце, де ми, мабуть, колись жили.

      Будинок із червоної цегли без вікон. На фасаді – велика біло-синя вивіска: «СЛУЖБА ПОРЯТУНКУ ТВАРИН ХАКНІ». Як же важко дивитися на свідоцтво того, що твоє життя стерли, видалили. Настільки важко, що доводиться спертися на банкомат, а потім ще й вибачатися перед старим, що саме набирав свій код: «Ні, сер, я не збираюся вас грабувати». А він усе одно кидає на мене підозрілі погляди.

      З будинку виходить чоловік зі стаффордширським тер’єром. І тут я розумію, як мені примиритися зі своїм минулим.

      Я можу просто перейти дорогу та зайти всередину.

      Усі собаки гавкають. Але один просто лежить у своєму кошику, надто малому для нього, – дивне сіре створіння з сапфірово-блакитними очима. Цей пес надто поважає себе, щоб поводитися як решта. Вовк свого часу. Я схилився до нього. Поруч лежала жовта іграшка у формі кістки – він її навіть не торкнувся.

      – А що це за порода? – спитав я у волонтерки Лу.

      Вона почухала пляму дерматиту на руці та повідомила:

      – Акіта – японська порода. Доволі рідкісна. Трохи схожий на хаскі, еге ж?

      – Є таке.

      Це саме те місце. Я так думаю. Отут, на місці клітки з цим сумним собакою, була кімната, що слугувала нам спальнею.

      – Скільки йому років?

      – Та чимало. Одинадцять. Саме через вік нам важко знайти для нього новий дім.

      – А як він тут опинився?

      – Його забрали у власників. Ті тримали його на балконі на ланцюгу. Він був у жахливому стані. Погляньте-но, – вона показала на червоний шрам на стегні, де не росла шерсть, – гасили недопалки.

      – Він такий сумний.

      – Ще б пак.

      – А як його звати?

      – Ми не знаємо. Тож назвали Авраам.

      – Чому?

      – Бо забрали його з району вежі Лінкольна.

      – Йому пасує. Авраам.

      Пес встав та підійшов до мене. Погляд його блакитних очей наче хотів мені щось сказати. Я не збирався брати пса, принаймні сьогодні точно. Але тільки погляньте на мене, ось я кажу:

      – Я забираю його. Додому.

      Лу здивовано витріщається на мене:

      – Ви не подивитеся інших собак?

      – Ні.

      Я ще раз поглянув на рожеву набряклу пляму на руці Лу та згадав той холодний зимовий день, коли я сидів у доктора Хатчінсона під кабінетом та чекав на свій діагноз.

      Лондон, 1860 рік

      Надворі лютувала хуртовина. Після кількох аномально теплих для січня днів температура різко впала. То була найхолодніша зима в Лондоні з 1814 року (того року жартували про Наполеона, потім стався фінансовий скандал і відбувся останній зимовий ярмарок[18] на льоду

18

Йдеться про River Thames frost fair – масові заходи, що проводилися на поверхні замерзлої Темзи в морозні зими. Усього їх проводили 24 рази.