Як зупинити час. Мэтт Хейг

На гітарі, піаніно і скрипці.

      А ще на лютні, подумки додаю я. І на мандоліні, цистрі[12] та вістлі[13].

      – Саме так.

      – Ганьба Мартінові.

      – А хто такий Мартін?

      – Наш учитель музики. Він просто безнадійний. У його руках і трикутник не звучить. Але він, нещасний, вважає себе рок-зіркою, не менше.

      – Я люблю музику. І грати люблю. Але вчити… вчити грати важко. Мені й говорити про музику важко.

      – На відміну від історії?

      – На відміну від історії.

      – Здається, ви не відстаєте від сучасності?

      – Звісно ж, – брешу я.

      – І вмієте ладнати з молоддю?

      Я знизую плечима та роблю відповідний для цього випадку вираз обличчя.

      – Мені вже п’ятдесят шість, тож у ваші сорок один ви здаєтеся мені молодим, – зауважує вона.

      П’ятдесят шість – це ще молодість.

      І вісімдесят вісім – молодість.

      І сто тридцять два – теж молодість.

      – Я, мабуть, з тих, хто в сорок один уже немолодий.

      Вона всміхається та клацає ручкою. Потім ще раз. Клац – потім момент – і знову клац. І що довше живеш – дедалі складніше сприймати отакі крихітні миті життя. Складніше жити не в минулому й не в майбутньому, а зараз. Просто зараз.

      Як казала Емілі Дікінсон, вічність складається з безлічі «зараз». Але як же жити в цьому теперішньому моменті? Як позбавитися привидів інших «зараз»? Простіше кажучи, як жити?

      Я відволікаюся.

      Останнім часом це трапляється частіше. Я чув про це від інших альб. Коли досягаєш приблизно середини свого життя, думок стає забагато. Спогади натискають. Починається головний біль. Сьогодні, наприклад, мені трохи легше, але голова все одно болить. Намагаюся зосередитися, схопитися за оте «зараз», що було кілька секунд тому, – те «зараз», де я насолоджувався цією співбесідою. Насолоджувався звичайністю. Чи ілюзією звичайності.

      Звичайності не буває.

      Тільки не в моєму житті.

      Я намагаюся зосередитися. Дафна хитає головою та м’яко сміється. Я не розумію з чого. У її погляді з’являється щось сумне.

      – Загалом, мені сподобалися ви та ваше резюме, Томе.

      Томе.

      Том Азар.

      Моє ім’я – моє перше ім’я – було Етьєн Томас Амброаз Крістоф Азар. З нього почалося моє життя. Відтоді в мене була безліч імен і сам я мав безліч особистостей. Але уперше, коли я приїхав до Англії, я просто прибрав усе зайве та став Томом Азаром. І тепер я знову ношу це ім’я. Відчуття таке, наче повернувся додому. Том. Том. Воно довго лунає у мене в голові. Том.

      – Ви цілком мене влаштовуєте. Але навіть якби мені щось не сподобалося, я б усе одно дала вам цю роботу.

      – Справді? А чому?

      – Бо інших кандидатур у мене немає, – її брови злетіли угору.

      Ми обоє засміялися. Але сміх помирає швидше за поденьку, і вона каже:

      – Я живу на вулиці Чепел-стрит. Ви раптом нічого про неї не знаєте?

      Звісно, знаю. Мене наче пронизує холодним вітром. Голова

12

Старовинні щипкові струнні інструменти.

13

Вид народної флейти, розповсюджений у деяких регіонах сучасної Великої Британії.