Як зупинити час. Мэтт Хейг

[28].

      Було четверте червня, чудовий теплий день. Я приїхав до Лондона на бричці, у яку був запряжений кінь мого похмурого начальника Джеремаї. Власне, бричка теж була його.

      Лондонська лікарня інфекційних та неінфекційних захворювань шкіри тепер мала назву Лондонська клініка шкіри, хоча з часів мого минулого візиту більше нічого й не змінилося. Ті самі сходи, ті самі дорогі меблі. Хіба що кабінет доктора Хатчінсона здавався трохи занедбанішим: на столі безлад із книжок та паперів, тріщина на шкіряній спинці дорогого крісла. Здавалося, що місце, яке я бачив кілька десятків років тому, постраждало від невеличкого торнадо.

      Сам доктор Хатчінсон, як і більшість звичайних людей, зберігся ще гірше за своє неживе оточення. Його борода, колись така велична, стала патлуватою та рідкою. Білки очей пожовтіли, а суглоби пальців викрутило артритом. Шкіра вкрилася темними плямами, а глибокий низький голос постійно переривали хрипкі вдихи. Загалом, до нього завітала старість. Нічого незвичайного.

      – Вітаю, містере Вінтерс! Вибачте, але щось не можу знайти ніяких записів щодо вас… – він рився на столі, не підводячи на мене погляду.

      – Боюся, записуючись до вас на прийом, я не надав жодної інформації.

      Тут нарешті він на мене подивився. Спочатку він помітив мій неохайний брудний одяг та почорнілі руки – вочевидь, не міг второпати, що взагалі такий, як я, робить у його кабінеті.

      – Я вже заплатив за прийом унизу, – заспокоїв я його. – Не впізнаєте мене?

      Він подивився мені в очі.

      – Минулого разу я приходив під ім’ям Едварда Кріббса. Ні, не пригадуєте? Ви ще радили мені піти в психічну лікарню.

      Хрипи погучнішали, відтак він підвівся та підійшов до мене. Спинився просто коло мого обличчя та протер свої очі.

      – Ні, не пригадую, – прошепотів він.

      – А я думаю, пригадуєте. Я ж бачу. Я приходив тридцять один рік тому.

      Йому перехопило подих від усвідомлення. Він наче раптом опинився на вершині пагорба, якої довго намагався дістатися.

      – Ні-ні-ні, це неможливо. Це якась ілюзія. Ви, мабуть, Маскелайн чи Кук. (Маскелайн та Кук були ілюзіоністами, що тоді виступали дуетом у Лондоні.)

      – Можу запевнити вас, сер, що це я.

      – Я, певно, божеволію.

      Сумно було чути, що йому простіше припустити власне божевілля, аніж моє існування.

      – Сер, запевняю вас, з вами все добре. Я вже розповідав вам про себе. Про мій феномен. Час для мене спливає дуже повільно. Так, здається, це дар божий, а може, і кара. Але це реальність. Я реальний. Моє життя – реальність.

      – Ви не привид?

      – Ні.

      – І не витвір моєї уяви?

      – Ні.

      Він простяг руку та торкнувся мого обличчя.

      – Коли ви народилися?

      – Третього березня 1581 року.

      – 1581 року… – він повторив це як щось, що треба казати вголос для того, аби сприйняти. – Тисячу п’ятсот вісімдесят першого… Під час Великої пожежі в Лондоні вам було вісімдесят п’ять…

      – Спекотно